Виховання патріотизму, любові до рідного краю, розуміння причетності до всіх подій, що відбуваються в Україні, формування переконаності у нетлінності духовних скарбів народу, минувшини та сьогодення, ось характерні риси творів новеліста та краєзнавця мого земляка Валерія Зарічука.
Новопетрівська земля народила письменникакраєзнавця, який має в душі незгасний внутрішній вогник, що надихає його на творчу працю, бажання нести людям красу рідного краю, славити рідну землю, «занурюватися» у її історичне минуле. Автор краєзнавчих книжок про рідне село «Пісня джерела» (1997), «Новопетрівка» (1999), «На землі моїх предків» (2000), «Зоряне небо прикучурганського степу» (2001), «Залишаться про вас мої слова» (2003), звертаючись до нашого серця, розуму, душі, закликає нас любити рідну землю, знати її минуле, аналізувати сьогодення та замислюватися над майбутнім.
Зрозуміло, що будьяка людина щоденно пише власну Книгу життя. Дуже важливо, щоб кожна сторінка була заповнена добрими справами, щирими почуттями, впевненими кроками до заповітної мети. Краєзнавча поема Валерія Зарічука «На землі моїх предків» написана його прекрасною душею. З хвилюванням перегортаю сторінку за сторінкою Книгу його життя. Серцем відчуваю, що безсмертна іскра Прометея запалала глибоко в душі автора ясним вогнем любові до рідної землі, до її минулого. Цей твір сповнений великою силою утвердження влади добра, честі, справедливості. Автор самозреченно протоптує свою стежку у велику літературу.
Промайнуть роки. Відійде наше покоління, але вдячні нащадки з трепетом у душі читатимуть твори Валерія Зарічука. Ніколи Вічний вогонь пам’яті не погасять вітри майбутнього, не зітре час.
Автор добре розуміє, що життя дане на добрі справи. Хто людям добра бажає, той і сам має. Зарічук ще в шкільні роки зрозумів, що все прекрасне у людині від пісні матері, від теплих, світлих променів сонця, що сповнені жагою до життя. Для нього мати – це ніжність, ласка, доброта, вимогливість, справедливість та безмежна любов до дітей, це весь Всесвіт. «У важкі хвилини свого життя найчастіше я повторював це слово. І завжди перед моїм зором, мамо, твої теплі очі, в яких, здається, одсвічує вся блакить рідної землі», – пише про свою маму Валерій Зарічук у книжці «На землі моїх предків».
Як швидкі річкові води збігають роки, а пам’ять письменника зберігає у серці все світле, людяне й велике. Для нього мати – вічна, свята, праведна, як рідна земля. Хіба є що на світі краще за рідний дім, батьківську хату? Тут Валерій Зарічук зробив свій перший крок, уперше побачив світ. Ласкаві очі матері не забуде ніколиніколи як шепіт стиглого колосся в полі. Оповіді В. Зарічука – це сонце, яке має достатньо променів, врятоване від хмаринок, освітлює нам життєвий шлях, проникає своїм «промінням» в глибину людського серця та душі. Автор намагається пізнати в собі внутрішню людину, розуміє, що це найвища мудрість основи самовдосконалення. «Я люблю людей і буду жити для них. Бути корисним людям – бути щасливим. Тільки щасливі люди приносять щастя оточенню, а спілкування з іншими людьми є внутрішній механізм життя. Я шукаю в людині душу, її внутрішній світ, коли з нею спілкуюся. Людина людині – ліки від усіх хвороб» – такі думки охопили мене, коли читав твори Валерія Зарічука. Автор закликає нас поспішати зробити кращим життя для себе і всього людства.
Кожний прожитий день для Валерія Зарічука – безцінний скарб. Кожна мить несе якусь зміну в його душу. Йому хочеться, щоб світлий промінь сонця зігрівав людські серця. Він щодня дарує хоч краплину добра всьому живому на землі і передусім людям.
Перед добрим серцем можна стати на коліна, бо доброта – це ознака сили, а не слабкості. «Раз добром нагріте серце – вік не охолоне», – писав великий український поет Тарас Шевченко. І сьогодні дзвони серця Валерія Зарічука закликають усіх нас до милосердя, до доброти. Ці якості роблять усіх нас справжніми людьми.
