Народна артистка СРСР, народна артистка України, радянська та українська акторка театру і кіно, акторка російського кіно, а ще Герой України і почесна громадянка міста Києва… При всіх своїх гучних регаліях Ада Миколаївна Роговцева залишається людиною дуже відкритою для спілкування, доброзичливою і щирою. Нещодавно вона побувала в Одесі як член журі другого Одеського міжнародного кінофестивалю й відповіла на запитання кореспондента «ОВ».

– Адо Миколаївно, Ваше враження від фестивалю – відповідає воно міжнародному рівню?

– Можу сказати, що Одеський кінофестиваль, набираючи обертів, виходить на високий рівень. Тут чудові гості, учасники. Організатори багато роблять для того, щоб усі залишилися задоволеними. Кінофестиваль – це ж не просто перегляд фільмів, але й майстер-класи, і круглі столи. Що вигідно відрізняє кінофестиваль від інших. Працює кіношкола, і студенти театральних і кіновузів просто палко бажають довідатися якнайбільше про кіно.

Мій онук Сергій теж приїхав до Одеси. Він хоче стати кінооператором і просто в захваті від спілкування в межах кінофестивалю. Тут зав'язуються знайомства на все життя, обмінюються досвідом та інтересами. Це, мабуть, найважливіше.

– Ваш онук у захваті, а Ви?

– Для мене тут важливо навіть не спілкування, а саме середовище, сама присутність таких людей, як Роман Карцев, Михайло Жванецький, які створюють напрочуд теплу атмосферу. У кінофестивалю є свій одеський колорит.

– За своє кіно­ і театральне життя Вам довелось працювати з багатьма видатними режисерами й акторами. Ви знялися у фільмі Йосипа Хейфіца «Салют, Марія» і одержали приз за найкращу жіночу роль на Vll Міжнародному Московському кінофестивалі. Вашими партнерами у кіно та у театрі були такі великі актори, як Кирило Лавров, Юхим Капелян, Петро Вельямінов, Олег Борисов, Павло Луспекаєв, Юрій Мажуга, Михайло Ульянов, Армен Джигарханян, Андрій Мягков, Юозас Будрайтіс і багато інших. Наскільки я знаю, Ви написали книжку спогадів про ці зустрічі…

– Так. Ця книжка про людей, з якими мені пощастило зустрітися в житті. І про всіх, хто мені дорогий.

– Вона ще не надрукована?

– Немає грошей на її видання.

– Адо Миколаївно, на Ваш погляд, чи існує сьогодні український кінематограф?

– На жаль, його немає. З'являються час від часу молоді режисери, які ставлять талановиті короткометражки й навіть одержують за них призи на міжнародних фестивалях. Але це не означає, що в нашій країні є своє, що має національний характер, свою стилістику, кіно. З боку держави повинні бути підтримка й увага до кінематографічного мистецтва. Адже талановитим людям пробиватися завжди дуже складно. Дехто вважає, що якщо режисер уміє бути заповзятливим, беручким, то виходить, він уже великий кінематографіст. Але режисерові потрібні певні умови, що допомагають втілити творчі ідеї. А коли йому доводитися самому шукати гроші на свої фільми, а потім думати, як правильно розподілити бюджет, не залишається часу на головне – на саме кіно. Звідки в нього з'явиться натхнення?

– Ви зіграли одну з головних ролей у дев’ятнадцятисерійному, дуже популярному в радянські роки художньому фільмі «Вечный зов» за однойменним романом Анатолія Іванова…

– Я коли їхала зніматися в цьому фільмі, взяла із собою однорічну дочку Катю. А зйомки проходили в Башкирії, у дуже глухих, Богом забутих місцях. Це була авантюра з мого боку! Щоправда, мені обіцяли няньку для неї, але, звичайно ж, ніякої няньки не було. Зате було дуже зворушливо й приємно бачити, як актори, що знімалися в цьому фільмі, – Коля Іванов, Петро Вельямінов, Вадим Спиридонов, словом, усі хлопчики, возилися з дочкою як з писаною торбою і по черзі її няньчили. Я вдячна їм за ту високу дружбу. Серед моїх партнерів був і Юхим Захарович Капелян, актор, який завжди працював з цілковитою самовіддачею. Він відіграв Кафтанова – мого батька за сюжетом… Стільки років пройшло, а я пам'ятаю його величезні очі, які ніби запитують. Перед ним було соромно забути текст, не вивчити роль. Це був і великий артист, і велика людина. Ніколи не забуду зовсім невгамовного, вимогливо до себе та інших Вадима Спиридонова, який дуже рано пішов з життя, – порок серця... З любов'ю завжди згадую і Колю Іванова, дуже відкриту чарівну людину…

– «Вечный зов» зараз назвали б серіалом. Ваша думка про сучасні серіали?

– Мені часом здається, що те «мистецтво», яке сьогодні приходить у кожну родину через телеекрани, – якесь диявольське породження. Навіть якщо подивитися на обличчя акторів, яких знімають у численних серіалах, душа дуже рідко порадіє по-справжньому творінню гарному, Божому. Гарному не просто зовні, але й внутрішньо. Тобто такому, що володіє тактом, шляхетністю, гідністю, доброзичливістю. На жаль, немає цього на екрані, а від того, що є, хочеться просто відвернутися або навіть вимкнути телевізор. З великою любов'ю я ставлюся до молодих акторів – вони чудові. Але хотілося б бачити в молоді не тільки акторську техніку, а відкритий прояв внутрішньої культури. Зустріти справді освічену людину вдається нечасто. А між людиною та актором – різниця невелика. І що вона менша, то вищий актор.

– Що для Вас складніше, цікавіше – кіно чи театр?

– Зараз, з віком легше кіно. Там же у мене ролі вже менші, ніж в театрі.

– Одна з Ваших великих театральних ролей – у п'єсі «Варшавська мелодія».

– Я її зіграла 670 разів протягом 15 років. З нею пов'язано стільки усіляких переживань, тепла, глядацьких сліз…

– Це улюблена роль?

– У мене взагалі нічого «особливо» улюбленого немає. Тому що я люблю все, люблю життя у різних його проявах і люблю людей з їхнім складним загадковим внутрішнім світом.

– А чи не здасться Вам, що наше сьогоднішнє життя занадто жорстоке?

– Сьогоднішнє? У часи інквізиції воно не було жорстоким? А при сталінських репресіях? Усі часи жорстокі. Людина живе в жорстокому світі, де життя – випробування.

– Ви вірите в «життя після життя»?

– Я цього не розумію. Я в Бога вірю, а куди він приведе – не знаю.

…Моя філософія – Бог і любов. Мій головний принцип – ніколи не зраджувати своїх. «Свої» для мене – це широке коло моїх симпатій, як серед близьких і друзів, так і у творчості.