Володимир ГАРАНІН
Слово і овеча шкура
Біля тину сидів кобзар, майстерно перебирав пальцями срібні струни і натхненно співав «Думу про отамана Сірка». Зачувши спів, квапливо сходилися селяни, тихенько зупинялись, задумливо похитуючи головами.
Підійшов і пан, що зупинив неподалік свою бричку. Коли кобзар затих, люди задоволено загомоніли, дякували йому й клали у торбу хлопчикаповодиря хто що мав.
– А чи не холодно тобі у цій дірявій свитині – адже вечори уже холодні? – запитав пан.
– Холодно, пане, холодно, – відповів кобзар, – та Бог милосердний – не дасть замерзнути.
– Звичайно, звичайно, – зверхньо кинув пан, – а скажи мені: чи умієш сам складати думи, бо співаєш і граєш ти дуже гарно?
– Умію, пане, умію. Оцю про славного Сірка, з яким я плічопліч не раз ходив проти бусурманів, склав я сам.
– Ооо! То тобі, мабуть, на Україні і рівних нема?
– Рівних, може, й нема, а от кращих – багато!
– Мудрі твої слова! А чи не зміг би ти написати думу про мене? Хай іде вона по світу, а я тобі за це добрячого кожуха дам.
– А я, пане, слово на овечу шкуру не міняю!
Валентин МОРОЗ
Україні
Я жив ціле життя, щоб нині
Пізнати істину просту:
Я – міст до тебе, Україно.
І перехожий на мосту.
Я йду до тебе і сьогодні.
І взавтра також буду йти –
З щемливим відчуттям безодні
Й немислимої висоти.
Я – міст. І мною, і зі мною
Іде мій український люд,
Надії сповнившись святої
І рабства скинувши хомут.
Несем свою щербату долю
Й вогонь свободи, що не згас.
І золота стріла тополі
Летить, пронизуючи нас…
Олег Олійників
Монолог відродженого українця
З чужинським словом на устах
від самої колиски.
Від пам’яті лишився прах,
як слід
і докір грізний.
Ворожа думка,
мов капкан,
по всіх стежкахдорогах.
Від сподівань кривавих ран –
Неначе біль, тривога.
А може,
саме в ній є знак
безсмертя мого роду.
Чому на зранених віках,
немов сльоза,
СВОБОДА?
У всьому є СВЯТА МЕЖА –
для долі і недолі.
У ГОЛОСІ ЧУЖІМ
ДУША
НЕ ВІДЛУНИТЬ НІКОЛИ.
Й коли життя – суцільна мла –
ні обрію, ані хатини.
Й НАРОДУ МАЙЖЕ ВЖЕ НЕМА,
та все ж
Є УКРАЇНА.
Громи я в серце запущу,
Що мрію вкриють цвітом.
Я СВІЙ НАРОД В СОБІ ЗРОЩУ.
Без нього світ, як цвинтар.
Не знищити надій зерна –
І в цьому вище право.
БУЛА БИ БАТЬКІВЩИНА В НАС,
ТО БУДЕ І ДЕРЖАВА.
Микола СУХОВЕЦЬКИЙ
24 серпня 1991 року
Великих правд великий вимір
нам осягать не довелось.
Всі знали, що останній вибір
за нас назавтра зробить хтось.
Та спротив плеканій руїні
Імперську струсонув юдоль.
– Тож, браття, рідній Україні
присвятимо останки доль!
– Останки? – друзі, вірні, славні,
спитали, сівши за столи. –
Хіба у чорний час безправ’я
ми не Вкраїною жили?
Хіба не Кучине й Анадир
нас били в сонячну сплетінь,
щоб не один забув чи зрадив
про волю думи золоті?
Як ненавидіти й прощати –
не зі шкільних дізнались тем.
Те, що для когось є початок,
для нас –
Відродження святе
Хоч досить спробували горя,
та не із горя ріс народ.
Ми – зі щедрівок, з «Ой, на горі…»,
з купальських і йорданських вод.
Любов до краю є нетлінна
для нас із найніжніших літ.
У крові нашій Україна,
й ми в Україні – поки світ!
Богдан СУШИНСЬКИЙ
Посеред козацького степу –
зі «Словом о полку…»
та «Кобзарем» під пахвою
Миколі Сушинському, братові
Чиїмсь безсмертям марили степи.
Чиїмсь богам курган моливсь у полі.
І на черствім, примарнім видноколі
Палав відбиток скіфської стопи.
Ось творить чорну магію полин.
Й ставок спасенний – чашею Грааля…
І на святій, небесній пекторалі
Боян пряде віків прийдешніх плин.
Могил козацьких – хроніка навал.
Сковорода заучує Плутарха.
І крона віща дубапатріарха
З чумацьких дум висвячує хорал.
Гетьманські чвари труяться в імлі.
Князів славетних «правнуки погані».
Ген, Святослав верта з Тмутаракані
Нащадками забутої землі…
…Душа моя давно вже повстає:
«В літописи вживатися закаюсь!
Діяння пращурів судити зарікаюсь…»
…Але «Кобзар» зректись їх не дає!»
Геннадій ЩІПКІВСЬКИЙ
Козацька лава,
Стугонять степи,
Повітря крешуть
Блискавкишаблюки.
Із сідел падають,
Немов снопи…
Востаннє землю
Обіймають руки…
І гупають гармати,
Як ціпи,
І рясно ядра
Шелестять димами.
І голови стинають,
Мов серпи,
У полі перестиглому
Громами.
Уже схилилось
Сонце за Дністер,
І гетьман на коні
Піднявсь високо.
І булавою небо
Аж підпер,
Державницько
Примружив хитре око.
А над рікою
Налягав туман,
Без гонору,
Петляючи змією,
Тікала шляхта,
Насідав Богдан…
Гартуючи
Козацьку епопею.
Анатолий МИХАЙЛЕНКО
И я был слеп, как годовалый щен,
И в страхе жил, касаясь края ада.
Расцвет империи не лучше, чем
Империя периода распада.
Давайте тем, кто вовремя удрал
Во имя сохранения породы,
Воздвигнем на костях мемориал,
Почти достойный статуи Свободы.
А сами будем жизнями сорить
В развороченных нами
же просторах,
И, может быть, выказывая прыть,
О нас расскажет будущий историк.
Мол, жили и ушли в один момент,
Как некогда кочующие скифы,
От них остался
страшный монумент Чернобыля
И мифы, мифы, мифы…
Виктор МАМОНТОВ
И родная страна
Лежу на траве.
Одуванчиков рать
охраняет меня
от волнений.
Плачет иволга,
пчелы гудят…
Мне не надо
иных вожделений.
Прекрасней дворца,
верь, бывает лачуга,
И дороже златого тельца
Рукопожатие крепкое друга,
как и душевный
Совет мудреца.
От природы дитя,
Я к природе пришел,
Чтоб нектаром ее
Причаститься.
С поднебесья за мной
наблюдает орел.
То Судьба моя
В образе птицы.
Лежу на траве…
Со мной – тишина,
синь небес и
родная страна…
Микола ПАЛІЄНКО
Балада про рідну мову
Порубана, але не вбита,
Замулена, але жива,
Моя ти мово сумовита,
М’яка з вербового шитва.
Не залишай мене у скруті,
Коли ні сміху, ні плачу.
Не віддавай в полон манкуртам,
Де рідне слово не почуть.
Не пробачай мені, сіромі,
