У селах південних районів Одещини виступив з концертом один із найкращих творчих колективів Республіки Молдова – ансамбль молдавського народного танцю «Стремошаска» під керівництвом А.І. Бачу.

Скориставшись нагодою, ми ближче познайомилися з відомим діячем культури та мистецтв, з яким здороваються за руку президенти, міністри та сама королева Великої Британії Єлизавета Друга.

Замолоду Андрій Бачу виступав у складі прославленого Молдавського національного академічного ансамблю народного танцю «Жок». Потім чотири роки працював у Москві в трупі Бориса Моїсеєва. Невгамовна харизма Андрія Бачу «затягала» вірного слугу Терпсихори і до профспілкового руху, і навіть до великої політики – у 1985­му році він був обраний депутатом Верховної Ради СРСР.

Після розпаду Союзу, за часів переділу влади та власності, багато що змінилося, за залишковим принципом стали фінансуватися культурні програми. У тяжкому 1995­му році Андрій Бачу вирішив взяти життя у свої руки. Він поїхав до скромного райцентру Нові Анени, зібрав дітей і запитав – чи хочуть вони танцювати?

Він пам'ятав себе семирічним хлопчиком (народився в селі Кожуш, недалеко від Кишинева) і той день, коли йому видали перші танцювальні чобітки, – він приніс їх додому і, не випускаючи з рук, з ними заснув.

– Зараз настав такий благодатний час, коли багато які батьки віддають дітей до ансамблів, спортивних секцій, різних гуртків, – радіє Андрій Бачу. – А в роки мого дитинства дорослі особливо не приділяли уваги естетичній освіті дітей. У селі було багато роботи по дому, і батьки завжди давали мені багато доручень. Щоб встигнути на репетицію, я іноді просив товаришів допомогти.

Отже, з 1995 року Андрій Бачу, який жив у Кишиневі, систематично почав їздити на особистій машині до райцентру за 60 кілометрів – проводити репетиції. А вже через два роки Указом Президента Республіки Молдова В. Вороніна Андрій Бачу, художній керівник ансамблю народних танців "Стремошаска", був удостоєний почесного звання майстра мистецтв.

Шлях до зірок… На репетиції діти беруть по три футболки на зміну – такі навантаження і темп роботи. Але коли на сцені тридцять чоловік танцюють як один – це разюче! У репертуарі – молдавські, гагаузькі, циганські, російські народні танці.

– Андрію Івановичу, чому Ви створили ансамбль у райцентрі, а не в Кишиневі, де живете?

– На сьогоднішній день у мене є групи і в Кишиневі, і в Нових Аненах, і в селі Булбоака – загалом 200 дітей. Якби не ансамбль, що б діти із села Булбоака могли побачити в цьому житті? А будучи артистами, вони вже виступали в Італії, Франції, Норвегії, Румунії. Ми брали участь у міжнародних фестивалях у Дніпропетровську та Києві. І навіть були удостоїлися честі побувати у Великій Британії на прийомі у королеви Єлизавети. Уявляєте, як розширилися обрії дітей?! Молодими людьми з таким кругозором уже неможливо буде управляти як пішаками – вони будуть самі вимагати від наших чиновників роботи в інтересах суспільства. І коли більшість наших громадян будуть саме такими, то стануть іншими і село, і місто, і держава.

– Андрію Івановичу, Ваш ансамбль виступав на найбільших сценах, та, проте, Ви приїхали до України, щоб дати концерти у найвіддаленіших селах, у холодних будинках культури…

– Я вважаю, що сільський глядач обділений увагою. Але ж у багатьох із нас коріння з села… Якби не наші бабусі та дідусі, не було б нас, таких розумних та гарних. Тому ми повинні повернути селу те тепло, яке воно колись подарувало нам.

– Мабуть, багато Ваших учнів присвячують своє життя культурі та мистецтву?

– Я не раджу хлопцям та дівчатам працювати в установах культури. Я кажу правду: потрібно обрати таку спеціальність, стати професіоналом такого високого рівня, щоб зміг заробляти собі на життя. Для того, щоб почувати себе незалежною людиною.

– Тобто народний танець – винятково для душі?

– Так, для душі. Я навчаю дітей цінувати народні традиції. І просто цінувати життя. Коли прокидаєшся вранці, розплющуєш очі і можеш сам дійти до вмивальника, знай – ти найщасливіший та найзаможніший. Матеріальний світ нас бере в полон, нам здається, що важливо купити машину, нові меблі в дім. Але усе це – дрібниці, вони не варті того, щоб на них витрачати життя.

– Народний танець – справа всього Вашого життя. А що тут – найголовніше?

– Головне в нашій справі – виховання молоді. Я говорю своїм молодим колегам: лише 10% часу ми займаємося хореографією, а 90% – вихованням.

– Андрію Івановичу, у нас в Україні прийнято залучати зірок естради до передвиборних агітаційних кампаній. Чи доводиться ансамблю «Стремошаска» брати участь у політтехнологіях?

– Ми не вникаємо в політичну діяльність партій і вже тим більше не беремо участі у їхніх передвиборних кампаніях. Ці брудні ігри не для нас. Взагалі для мене не важливо, до якої партії належить той чи інший чиновник, головне – щоб він чимось допомагав. Наприклад, із транспортом – щоб ми могли виїхати по селах та принести радість людям. Зараз ансамблям народного танцю особливо важко: одна справа пошити костюм для соліста, інша – одягти колектив у 30 чоловік. Але ж у мене не одна група – їх шість, і це діти різного віку. Я ціную людину за її справами. А коли «діяч» вміє лише критикувати… Мені здається, керівники в Республіці Молдова вже розуміють, що люди стали іншими.

– Які враження відвозите із собою з України?

– Тут був привітний прийом і з боку президента Всеукраїнської національно­культурної Мол­давської Асоціації Анатолія Фе­теску, і з боку його колег, які очолюють молдавські товариства в Кілійському, Ізмаїльському та Ренійському районах. А головне – був привітний прийом жителів цих сіл. У селі Фурманівці Кілійського району в глядацькій залі люди плакали від щастя. А коли концерт завершився, місцеві артисти взяли інструменти – і свято продовжилося. Мої діти, які, звичайно, втомилися після виступу, не хотіли із цього села їхати.