Нинішньої суботи в Одеському академічному російському драмтеатрі відбудеться прем'єра вистави «20 хвилин з янголом, або Бляха­муха». Провінційні анекдоти О. Вампілова і В. Шендеровича. Режисер­постановник – Михайло Чумаченко (до речі, це четверта за рахунком постановка московського режисера в одеському театрі).

Михайло Миколайович Чумаченко – відомий театральний та громадський діяч, професор Російської Академії театрального мистецтва, голова журі фестивалю студентських театрів у Челябінську, Міжнародного фестивалю студентських театрів, віце­президент Російського центру міжнародної асоціації аматорських театрів, президент Асоціації студентських театрів, експерт багатьох театральних фестивалів, член режисерської колегії Одеського російського драмтеатру. Напередодні прем'єри він люб'язно погодився відповісти на запитання Івана Нєнова.

– Михайле Миколайовичу, Ви досить відомий у багатьох пострадянських країнах режисер­постановник. Вас, як майстра, пам'ятають у Таллінні, в московських театрах (театр ім. Горького, Театр сатири), у Челябінську та в Одесі. Ходять чутки, що Ви збираєтеся емігрувати…

(Подивований, сміється)...

– ... до Одеси?

– Я давно хотів емігрувати до Одеси, але оскільки директор Російського театру дозволяє мені жити тільки в теат­ральній шафі, розташувати мою родину і друзів там поки що неможливо (сміється). До того ж, я працюю в директорському театрі Олександра Євгеновича Копайгори...

– Я не випадково запитав Вас про це. Справа в тому, що Вас полюбили актори. Вони поспішають до Вас на репетицію, кажуть, що Ви не тільки цікавий режисер, але й чудовий педагог... Вас полюбили і одеські глядачі.

Скажіть, якби Вам у Росії, у будь­якій іншій країні сказали: «Ми даємо Вам цілковиту свободу й виконуємо всі Ваші примхи. Створюйте свій театр, театр Чумаченка», яким би він був? Чим би відрізнявся від інших театрів? Яку театральну нішу Ви заповнили б?

– Про таке в мене ще ніхто не запитував.

Усе, що відбулося протягом останніх двадцяти п'яти років, має не тільки позитивні, але й негативні сторони. Руйнування, що сталися з точки зору свободи країн. На той час існував нормальний революційний пафос. І головним елементом цього пафосу були рядки: «Весь мир насильем мы разрушим». Руйнуючи той світ, руйнували все. У часі цього руйнування відбувся фантастичний процес.

Мені досить багато доводиться працювати за кордоном. І коли я буваю в будь­якій країні світу, де російська мова не присутня, я спостерігаю абсолютно дивну річ. Вона має такий вигляд. Їхнє ставлення до російської театральної школи, до російського психологічного театру, причому, коли я говорю «російський», я маю на увазі не національний, а цей інтернаціональний характер. Бо коли ми говоримо про Михайла Чехова, забути уроки його в Литві не можна. Коли ми говоримо про російський театр і забуваємо ім'я Леся Курбаса або Івана Франка, коли ми не згадуємо імен того ж Бартка в російському театрі в Одесі – це, щонайменше, цинізм... Тому коли ми говоримо про російський театр – це таке розширене поняття. Так от, він завжди існував у законах двох явищ.

Перше явище. Гоголь говорив, що театр – це кафедра, з якої можна сказати світу багато доброго. Треба зрозуміти, що сьогоднішній театр виконує функції, які неспроможна виконати жодна інституція. Зрозуміло, Гоголь говорив не про навчальну кафедру, а про церковну, про якусь проповідь. Сьогодні в цій дикій гонитві за удачею, успіхом, славою, грішми, ми забули про заповіді. Повернення до заповідей – це перший пункт мого театру.

Якщо говорити про програмну діяльність, то друге – театр має бути домом. Театр – це дім зі своїми правилами, зі своїми законами, зі своїм татом, мамою, старшими братами, сестрами.

Я часто спостерігаю за акторами на репетиції. І ми нещодавно обговорювали це з Олександром Євгеновичем, директором. Дивовижне явище. Вистава, яку ми зараз робимо, поєднує в собі абсолютно непоєднанні величини. З одного боку, Школьник і Дубровська, які відпрацювали в театрі по п'ятдесят років, а з другого, – двоє дівчат, затиснутих, скутих, наляканих, яких запрошено до театру з навчальної лави. Ту кількість піклування, яку їм приділяють актори, навіть описати неможливо. Можна побачити, як Школьник говорить одній з них: «Ти не бійся!..» Друга акторка: «Яка розумниця ця дівчинка!» І це вимовляється голосно, щоб дівчинка почула, бо в цей час на неї кричить режисер. Це вже такі, так би мовити, домашні історії. Збереження дому, нормального клімату в ньому – це надсерйозне завдання театру­дому, який в Одесі успішно будує директор російськї драми.

– І все­таки, що таке театр?

– «Що таке театр?» – це запитання, до речі, звучало якось в одному з московських журналів. Ступінь неосмисленності цього поняття сьогодні гігантський. Бо Костянтин Аркадійович Райкін вимовив фантастичне, крайнє визначення: «Театр – це мікроб». Раптом з'ясувалося, що сьогодні про театр незрозуміло як говорити. На мій погляд, театр мусить стати містком між сьогоднішньою людиною та її відчуттям культури.

– Але повернімося до теми Вашого театру­дому. Скількох акторів із Одеської російської драми Ви запросили б перейти до Вашого театру? Скільки з них могли б стати Вашими «домочадцями»?

– Коли я вперше з'явився в Одесі, перше враження від акторів склав у буфеті театру. Але мої тодішні міркування принципово розходяться із сьогоднішньою ситуацією. Перші враження були оманними.

Я ніколи не уявляв, що у мене можуть бути добрі людські відносини з Олегом Львовичем Школьником. Він мені видався якимось великим, гомінким, увесь час розмовляв. Поруч закритий, абсолютно нездатний до формального діалогу Сергій Поляков, якого можна застати в їдальні тільки в секунду, коли він сидить у глибокій задумі над чашкою кави. Вони такі різні, що з ними сидіти поруч не було бажання.

Минає час, і я розумію, що це їхні способи життя, їхні відчуття світу. Якщо Школьник не «травить баланду» за п'ятнадцять хвилин до виходу на сцену, це означає, що щось сталося або він хворіє. Він так запускає свій організм. А Поляков, який проскакує до своєї гримерки, запускає свій механізм по­своєму. Не буду обманювати, далеко не всі увійшли б до мого дому. Але всі ті, хто любить театр! Не мене, а саме театр – залишилися б. А в Одеській російській драмі на чолі з неординарним директором Копайгорою майже всі люблять театр.

– Наскільки мені відомо, Ваша перша освіта – фізико­математична. Чи не заважає фізик лірикові, а чи навпаки?

– Фізика займається простором і часом, тобто рухом тіла в просторі й часі. Театральна режисура займається рухом фізичного і психологічного тіла актора в просторі сцени та часу вистави. Тобто, театральна режисура – це маленький підрозділ фізики.

– У мене склалося враження, що вистави, поставлені Вами в різних театрах, глибоко психологічні, у них глядачі мимоволі виявляються в ролі співучасників подій, що відбуваються на сцені. Чи можна сказати, що сьогодні театрам, як ніколи, бракує п'єс із психологічним акцентом, а багатьом молодим сучасним режисерам – психологізму в постановці вистав? Запитую Вас, як педагога, як вчителя майбутніх режисерів. А можливо, я помиляюся?

– Зараз найнепристойніше в театральному світі визначення (і це стало вже тенденцією) – запитання «Про що вистава?» Режисери при цьому корчать пики (перепрошую за мимовільну різкість вислову). Виникає дивна ситуація, що головним стає режисер.

Одеса вважається містом сонця й любові, тому, гадаю, можна навести такий приклад. Режисер – це коханець під час відсутності чоловіка. Чоловіком є глядачі. Приходять глядачі, приходять артисти. І між ними відбувається щастя. А поки глядачів немає, режисер виконує ці функції: радіє, волає, репетує. Режисери відмовляються від формули «Про що вистава?», бо головне сьогодні «Я». Це моя вистава!

Наші ж акторсько­режисерські взаємини в російському театрі – принципово протилежні. День прем'єри для режисера це досить сумний день. У мить, коли починаються оплески, я розумію: більше МОЄЇ вистави немає, з'явилася вистава цього театру, цих акторів. Далі виставу роблять глядачі, актори й адміністрація театру.

– Не пам'ятаю де, але якось Ви сказали, що Вам бракує розумних людей. Що таке у Вашому уявленні розумна людина і як Ви знаходите цих розумних людей?

– Мені щастить у житті. Просто бракує розумних людей у філософському сенсі. Дуже хочеться, щоб усі були розумними. Бракує миті, коли людина, крім раціонального підходу, підключає бодай трошки серця або душі. Бо театр – це такий цвинтар обдарованих людей, якими вимостили Москву або Челябінськ, Таллінн або Одесу тільки через те, що не дослухали до кінця, не дали ще однієї спроби, не зрозуміли вчасно. Це я називаю бути розумним у серці.

– Тут у Вас заговорив лірик.

– Звичайно. Займатися театром без лірики не можна... І в Одеській російській драмі ліриків і розумних, глибоких, талановитих акторів предосить... До речі, знаю, що ваш нинішній губернатор багато уваги приділяє театрам. Тільки не можу зрозуміти одного, чому протягом 12 років у такому обдарованому творчому колективі присвоєно тільки одне звання. Адже за званнями стоять невеликі витрати. Але вони надають акторам натхнення й упевненості, стимулу для творчого зростання. Зрештою, це піднімає престиж міста, України, самого театру, який бере участь у міжнародних театральних фестивалях і посідає призові місця, про які закордонна театральна критика озивається з похвалою. Не думаю, що в цьому позначається ставлення до театру. Скоріш за все – це прикре непорозуміння.

– Над чим Ви зараз працюєте?

– Зараз в Одеському театрі працюю над дуже незвичайною історією, аналогів якої поки що у світі немає. Це провінційні анекдоти. Один анекдот належить Олександру Вампілову, а другий – уклін Вампілову – п'єса Шендеровича «Бляха­муха» – своєрідне продовження «Одеси при океані», але зовсім в іншому напрямі. Бо на відміну від ліричної комедії «Одеса при океані» – це якась гумористично­сатирична вистава. Обидві історії за старим відомим анекдотом «Проблем у Росії дві: дурні й дорогі. Що робити з однією проблемою я точно знаю: потрібно дуже багато екскаваторів, навантажувальних машин, щебеню. А от що робити з дорогами – невідомо».

– У Євгена Євтушенка є вірш, у якому говориться про те, що він живе між містом «Так» і містом «Ні». Скажіть, будь ласка, де Ваше місто «Так», а де місто «Ні».

– У мене непроста ситуація. Тато мій з Москви, мама з Пітера. У 50­ті роки вони познайомилися в Москві. Тато вирішив, що потрібно почати з того, щоб приносити користь людям, і родина виїхала до Забайкалля, де я й народився. Одеса – це місто «Так».