«Усе, написане Вами, мені подобається…»
Робота в журналістиці вимагає й забирає багато сил та енергії. І для тих, хто ще пише вірші, прозу залишаються нічні або ранкові години. Та це ж яке емоційне навантаження! А коли таке поєднання журналістики й письменництва упродовж десятиліть? Переконаний, постійна зайнятість і примушує завжди бути у бойовій, так би мовити, формі Віктора Івановича Мамонтова, відомого журналіста, прозаїка, поеталірика й поетагумориста.
Добре знаю журналістську та письменницьку творчість цього автора. Десь уже понад 30 років. Познайомилися, коли Віктор Іванович Мамонтов з майорською зіркою на погонах, приніс до республіканського видавництва «Маяк» рукопис оповідань «Лизавинские тополя». То була добротна проза про сучасну армію. Рукопис швидко пройшов усі належні видавничі інстанції, і зпід ніжної руки редакторки Ждани Іванівни Зінченко книжка побачила світ 1980 року.
Далі у «Маяку» виходила документальна повість «Капитан Степь уходит в разведку» (у співавторстві), повісті «Рассвет встречаю первым», «Пароль – «Аист» та інші. Оскільки Віктору Івановичу подобаються жінки, схожі на кохану дружину Віру, то щоразу його редакторкою була Ж.І. Зінченко.
Одного разу, коли я зайшов до окружної газети «Защитник Родины», де В. Мамонтов уже обіймав посаду відповідального редактора й носив три зірки на погонах, Віктор Іванович показав мені добірки віршів, надруковані у журналі «Советский воин», найпрестижнішому столичному виданні. Вірші були вправні, промінилися душевним теплом. Ми без дискусій відібрали надруковане, потім недруковане і вирішили скласти перший поетичний рукопис. Тут уже й мені пощастило бути його видавничим редактором.
З того часу Віктор Мамонтов випустив ще двадцять книжок віршів, та прози.
Нещодавно у літературнохудожньому виданні «Воин России», що виходить у Москві, опублікована нова повість В. Мамонтова «Чур меня».
Поетлірик Віктор Мамонтов має свого читача. Це найчастіше люди середнього та старшого віку, які люблять слово щире, написане дохідливою мовою, без викрутасів. Упевненості у вірності обраного шляху поету, прозаїкові й журналісту Віктору Мамонтову додають читацькі листи, звертання письмові й усні. Одного разу Віктору Івановичу редакційна пошта «Одеських вістей» принесла листа від невідомої читачки. Я назвав би його освідченням у читацькій любові.
«Я Вас не знаю, але люблю, і все написане Вами мені подобається».
А й справді! Відкриєш навмання щойно видану книжку «Качаюсь на качелях лета» (видавництво «Друкарський дім») і читаєш:
Все выше и выше качели…
Мы словно от них опьянели.
То небо в глазах то земля.
Раскачиваемся аж до нельзя.
…Застыл в онеменье народ –
Ведь можем сорваться вотвот!
Качели скрипят ошалело,
И нам до народа нет дела…
Такі рядки не можуть не подобатися.
Вірші нової книжки сповнені непідробної сповідальності, ліричності. У них відчутна авторська стурбованість про долі співвітчизників. У віршах Віктора Мамонтова вгадуєш авторське прагнення щастя для всіх.
Валерій Трохліб,«Одеські вісті»
З любов'ю створений словник
У Києві видано «Українськоболгарський фразеологічний словник» («Украинскобългарски фразеологичен речник»). Укладачка – Катерина Костянтинівна ПотапенкоКалоянова.
Варто відзначити, що це не перша лексикографічна робота К. Потапенко в даному напрямі. 2002 року було видано укладений нею українськоболгарський словник загальної лексики, що містить близько 20000 статей.
Нову роботу, реалізовану за сприяння Івана Плачкова, виконано у стилі попереднього видання. При укладанні цього довідкового посібника опрацьовано цілу низку джерел українською, болгарською та російською мовами. Тобто враховано весь накопичений на даній ниві досвід, притім його використання аж ніяк не зводиться до простої ретрансляції – проведено ретельний та вдумливий добір за низкою провідних критеріїв: актуальність, частотність тощо. Відображено не лише той прошарок фразеології, який живе в сьогоднішній літературній мові Болгарії, але й ті випадки слововживання, що були винесені колись болгарськими переселенцями до Північного Причорномор'я й понині існують у мові їхніх нащадків. Також включено фразеологізми, що часто трапляються у творах болгарських письменників XIX століття.
Усе це помітно вирізняє даний посібник на тлі популярних наразі довідників винятково прагматичного напряму – на зразок розмовників, тематичних стислих словників, що обмежуються здебільшого такими сферами вживання, як побут і ЗМІ. Пропонований же нині словник – у тих межах, які дозволяє заданий обсяг (а це 3000 статей, що для такого лексикографічного жанру чимало), – дає можливість наблизитися до багатства представлених у ньому мов без обмежень за одним із стилів: офіційний, побутовий, книжний тощо. Саме такий підхід видається в наш час особливо значущим. І ось чому.
З кожним роком дедалі більше виказує себе тенденція до звуження мовних виявів, до обмеження їх вихолощеною інформаційною функцією. Виснажується коннотативний аспект мови – тобто той, що пов'язує «голе» повідомлення (денотативний аспект) з усім багатством втілюваної у слово реальності, поміщає думку в контекст стилістичних, смислових, емоційних асоціацій. Популярність уже згаданих практичних словників, розмовників, автоматичних перекладачів і подібних до них довідкових засобів, на жаль, опосередковано сприяє цьому процесу. Немає сумніву, що певною мірою стандартизація мови потрібна, – особливо у сфері техніки, новітніх інформаційних технологій. Але вона не мусить, звісно, заторкати мову цілком: адже де бідніє мова, там бідніє думка, там неминучою є «роботизація» людини, перетворення її на функціональну, надмірно соціалізовану одиницю – аж до пригнічення власне людських характеристик. Це стосується не окремо якоїсь національної мови – а всіх мов, людської мови як такої.
Складається враження, що авторка видання глибоко усвідомлює дану проблему й намагається протипоставити свою працю зазначеному згубному процесу. Словник зроблено з любов'ю – це очевидно. І при цьому він ані найменшою мірою не опускається до популяризаційного рівня, маючи всі якості добре документованого, забезпеченого грамотними коментарями видання. Винесений в окремий розділ додаток – перелік усталених мовних порівнянь для обох представлених мов – тільки підтверджує обґрунтованість авторського підходу до роботи.
Видання є достатньо повним для того, щоби слугувати хорошим засобом вивчення української та болгарської мов у всьому їхньому багатстві.
Петро НЕСТЕРЕНКО
