«Арабська весна» 2011 року явно затягнулася і переросла в «ісламістську зиму». Скоро настане друга «арабська весна» 2012 року і є побоювання, що вона буде не останньою. Схоже події на Близькому Сході починають набувати форми «перманентної революції», вірніше некерованого хаосу. Протягом минулого року були усунуті чотири арабські режими в Тунісі, Єгипті, Лівії і Ємені, проте ситуація в цих країнах все ще залишається нестабільною і навіть загрозливою новими соціальними вибухами. Сьогодні в арабських країнах, в яких перемогли «революції», боротьба за владу триває, але вже між тими силами, які ще учора спільно скидали колишню владу. У найближчі тижні або місяці очевидно вирішиться доля і режиму Башара Асада в Сирії.

Спробуємо проаналізувати – які ж «завоювання і досягнення» здобули арабські народи в результаті «арабських революцій». Як відомо, усе розпочалося з «жасминової революції» в Тунісі 17 грудня 2010 року, іскрою для якої послужило самоспалення торговця овочами Мохамеда Буазізі. Колишній президент Тунісу Зін ель­Абідін Бен Алі виявився найбільш передбачливим в порівнянні з лідерами Єгипту, Лівії, Ємену і Сирії і благополучно утік з країни, знайшовши політичний притулок в Саудівській Аравії. Після цього під тиском протестувальників почалася урядова чехарда, коли неодноразово мінялися керівники виконавчої влади. 23 жовтня 2011 року ісламістська партія «ан­Нахда» («Відродження») упевнено перемогла на перших після революції виборах в Національну установчу раду і отримала 89 з 217 місць. 12 грудня 2011 року президентом країни був обраний глава лівоцентристської партії «Конгрес за Республіку» Мансеф аль­Марзукі, який призначив прем’єр­міністром країни колишнього дисидента, генерального секретаря партії «ан­Нахда» Хамаді Джебалі. Проте говорити про остаточну стабілізацію ситуації в Тунісі поки що передчасно.

В результаті багатотисячних акцій протесту 11 лютого 2011 року був повалений президент Єгипту Хосні Мубарак, який правив країною 30 років. Вища рада Збройних сил Єгипту намагалася взяти під контроль ситуацію в країні, вже більше року охопленій масовими безладами і маніфестаціями. У січні 2012 року єгиптяни обрали депутатів Народного зібрання. Безперечним переможцем виборів (38%, 127 з 332 місць) в голосуванні за партійними списками стала «Партія свободи і справедливості», що представляє раніше заборонений рух «Братів­мусульман». Більш Консервативна салафітська партія «Ан­Нур» («Світло») завоювала друге місце, отримавши 96 місць. Зміцнення позицій ісламістських політичних сил в Єгипті не лише ставить під питання майбутнє американсько­єгипетських і ізраїльсько­єгипетських відносин, але і робить великий вплив на розстановку політичних сил в інших арабських країнах. Вашингтон, безумовно, використовує усі можливі важелі свого впливу, включаючи щорічну економічну допомогу у розмірі 3 млрд дол., щоб не допустити радикальних змін в зовнішній політиці Єгипту.

У лютому 2011 року в Ємені також спалахнули збройні зіткнення між урядовими військами і племінними угрупуваннями. Головною вимогою опозиції була відставка президента Абдалли Салеха, який займав президентський пост упродовж 32 років. 23 листопада 2011 року він був змушений передати свої повноваження віце­президентові Абд Раббу Хаді, що дозволило зняти гостроту затяжної внутрішньополітичної кризи в Ємені. У грудні 2011 року було сформовано коаліційний уряд національної єдності Мухаммеда Бассандави, в якому міністерські пости поділені порівну між представниками опозиції і правлячою раніше партією «Загальний народний конгрес», очолюваною екс­президентом А. Салехом. 21 лютого 2012 року в країні пройдуть дострокові президентські вибори. І хоча А. Салех, який перебуває нині в США, заявив про свій намір повернутися на батьківщину, навряд чи він зважиться на це, оскільки багато політичних сил в країні вимагають притягнути його до судової відповідальності.

Трагічного характеру набуло протистояння влади і опозиції в Лівії. Перевищивши свої повноваження і грубо порушивши резолюцію РБ ООН 1973 від 17 березня 2011 р., збройні сили країн НАТО приступили до планомірних ракетно­бомбових ударів по військових і цивільних об’єктах країни. В результаті цих нальотів загинули тисячі лівійських військовослужбовців і цивільних осіб, включаючи жінок, дітей і людей похилого віку. 20 жовтня 2011 року при спробі М. Каддафі залишити м. Сірт, ВПС НАТО обстріляли його автомобіль, важко поранивши його, після чого лівійські «революціонери» піддали лівійського лідера жорстокій і принизливій фізичній розправі без суду і слідства.

Й досі у Лівії тривають збройні зіткнення прибічників Каддафі з опозиційними озброєними угрупуваннями, які одночасно ведуть боротьбу між собою. Досі в Лівії не вдалося створити ефективний уряд і правоохоронні структури. У кожній провінції тепер є своя влада, яка не підкоряється правлячій Перехідній національній раді. Озброєні банди «революціонерів» продовжують здійснювати насильницькі дії і пограбування.

І після усього цього країни Заходу і їх арабські маріонетки прагнуть повторити лівійський кривавий сценарій в Сирії. І тільки вето Росії і Китаю на резолюцію РБ ООН від 4 лютого ц.р. зірвала ці зловісні плани, викликавши численні істеричні нападки на Москву і Пекін. Але про це ми розповімо в наступній публікації.