Рано вранці Віорел визирнув у вікно й не повірив власним очам. Перед ним стелилося ціле поле пролісків, обігрітих яскравими лагідними березневими променями сонця. Вони пробилися зпід тоненької крижаної кірки. Їх було так багато, що Віорел навіть подумав: «Ну просто тобі царство квітів! Ех, зібрати б їх усі та й подарувати коханій!»
Недовго думаючи, швидко надів ковпак і кептар, на ноги натягнув улюблені постоли й помчав збирати букет. Але – посковзнувся й упав, підім’явши квіточки... Кров із роздряпаної руки бризнула на білі квіти, закропивши їх у червоний колір.
Прибіг додому, щоб обмити руку. Йому було прикро. Але мати заспокоїла сина:
– Здогадуюся, синку, що ти хотів проліски подарувати нашій майбутній невістці.
– Тааа, – зі смутком відповів син.
Обмотавши рушником його руку, вона запропонувала:
– Знаєш що, Віорельчику! Я придумала... Із червоних і білих ниток, що в нас на печі, сплету квіточки. Одна нагадуватиме твою кров, а друга – пролісок... Ти неодмінно подаруй – і, повір, Тудоріца зрадіє...
Віорел мав славу слухняного сина. Та й із Тудоріцею в селі їх уже давно охрестили нареченими. А нещодавно на посиденьках бабуся, «наглядаючи» за поведінкою юнаків і дівчат, із замилуванням відзначила:
– Ви у нас, Тудоріце й Віореле, – свята пара...
Надвечір він уже тримав у руках мамине плетиво.
Віорел так обережно йшов до будинку коханої, немов боявся загубити подарунок. А Тудоріца, відчуваючи, що він осьось прийде, уже чекала біля хвіртки. Щойно ще здалеку завиднівся Віорел, у неї заблищали очі, щоки зачервоніли, мовби хтось нашептав їй, що коханий подарує оберіг.
– Заплющ, заплющ очі... Вгадай, Тудоріце, що ховається в долонях? – простягнув руки до обличчя коханої.
– Ммм... Не збагну.
Розкрив долоні. Вона з подивом обережно підняла дві сплетені ніжні гілочки.
– Це тобі, Тудоріце! – радісно вигукнув він.
А вона, не задумуючись, притисла їх до серця.
– Я приколю гілочки шпилькою сюди, – приміряла їх до в’язаної кофти ближче до серця, яке від хвилювання прискорено билося.
– Домовімся: щороку першого березня я тобі даруватиму... даруватиму... такі... мерцишори...
– Мерцишор... Мерцишор!!! Яке гарне слово, – аж підстрибнула.
Він, озираючись, торкнув своїми пухкими губами її почервонілу щоку.
Тудоріца від несподіванки вклякла, замруживши очі... Немов по всьому тілі вдарив її струмом цей перший поцілунок...
...Віорел почувався справжнім мужчиною, коли йшов сільською вулицею, впевнено перестрибуючи через останні березневі таловини.
Тудоріца у приємному заціпенінні дивилася йому услід, тихо промовляючи: «Мерцишор... Мерцишор!»
