(Продовження. Початок в «ОВ» від 17.03.2012 р.)
Як і в Лівії, зовнішній чинник впливу на події в Сирії має вирішальне значення. Проте є істотні відмінності. Поперше, протистояння в Сирії триває вже другий рік, і сьогодні важко сказати, чим воно закінчиться. Подруге, сирійська опозиція досить слабка, нечисленна і розрізнена. Вона не користується масовою підтримкою сирійського населення. На відміну від Лівії, в Сирії немає ні міст, ні територій, які постійно контролюються опозицією. Ще однією особливістю Сирії є те, що вона має спільний кордон довжиною 822 км із членом НАТО – Туреччиною, яка, на жаль, перетворюється на плацдарм військових дій проти сусідньої країни. Основна частина організованої сирійської опозиції («Сирійська національна рада» та «Вільна сирійська армія») базуються на території Туреччини.
І найголовніша відмінність подій у Сирії від ситуації в Лівії полягає в тому, що Росія та Китай посіли принципову позицію, ставши на заваді або щонайменше затримавши інтервенцію країн Заходу проти Дамаска. 4 лютого РФ і КНР наклали вето на резолюцію Ради Безпеки ООН, у якій засуджується режим Башара Асада і міститься заклик до його відставки. Нагадаємо, в жовтні 2011 року ці дві країни вже блокували ухвалення аналогічної резолюції РБ ООН.
Голосування за згадану резолюцію Росії та Китаю Посол США в ООН Сюзан Райс назвала «огидним», а держсекретар Хіларі Клінтон відгукнулася про нього як про «фарс». Такого роду епітети на адресу двох великих держав мають щонайменше дивний вигляд щодо американських дипломатів такого високого рівня. При цьому нагадаємо, що самі США за останні 40 років застосували вето в РБ ООН 42 рази, блокуючи ухвалення резолюцій із засудженням Ізраїлю за його дії стосовно палестинців і сусідніх арабських країн. Проте ніхто такі дії не називав «огидними» або «фарсом», хоча зусилля Вашингтона багатьох обурювали.
Зазнавши фіаско в Раді Безпеки, західні й деякі арабські країни вирішили взяти реванш у Генеральній Асамблеї ООН. І це їм вдалося. 16 лютого ГА ООН переважною більшістю голосів ухвалила резолюцію щодо Сирії. Вона практично мало чим відрізнялася від резолюції РБ ООН і містила все ті ж ультимативні вимоги до керівництва країни, нічого не вимагаючи від опозиції. За резолюцію ГА ООН, яка має лише рекомендаційне значення, проголосувало 137 держав. 12 країн, включаючи Росію та Китай, проголосували проти. Україна резолюцію підтримала.
24 лютого з ініціативи Франції в столиці Тунісу відбулася конференція «Друзів Сирії», у якій взяли участь представники близько 60 країн і 10 міжнародних організацій. Учасники конференції безпідставно визнали опозиційну «Сирійську національну раду» «законним представником сирійського народу» і домовилися далі обговорювати умови розгортання в Сирії спільного миротворчого контингенту Ліги арабських держав (ЛАГ) і ООН. Враховуючи, що ні Росія, ні Китай, ні офіційні представники Сирії на конференцію запрошені не були, її можна було б назвати конференцією «друзів сирійської опозиції». Так звані «друзі Сирії» чомусь ігнорують ту обставину, що більшість сирійського народу підтримує президента Б. Асада. Наступну зустріч планується провести 2 квітня у Стамбулі. Цього разу запрошені представники Росії та Китаю. Хотілося б, щоб у цьому форумі взяла участь і Україна.
Разючі зміни за минулий рік сталися у політиці Туреччини стосовно режиму Б. Асада: стратегічні партнерські відносини дуже швидко трансформувалися у ворожі. Анкара влаштувала на своїй території табори для сирійських біженців і опозиційних сил. У Туреччині формуються озброєні частини так званої «Вільної сирійської армії», що складається з дезертирів, – близько 300 офіцерів і десяти тисяч солдатів. Окрім сирійців, на території Туреччини формуються також загони бойовиків із Іраку, Лівії та інших арабських країн, яких навчають військові інструктори із Франції, Великої Британії та інших західних держав.
Протилежну позицію щодо Сирії посідає сусідній з нею Іран, який усе далі підтримує режим Б. Асада. Вже багато років Тегеран і Дамаск є стратегічними партнерами. Нещодавно у пресі з’явилися непідтверджені дані про те, що Іран відправив на допомогу Б. Асаду 15 тисяч своїх солдатів. Ізраїль, який традиційно ворогує з Іраном і Сирією, зацікавлений у тому, щоб повалити правлячий режим у Сирії і таким чином іще більше ізолювати Іран, який на сьогодні є головним ворогом єврейської держави та США на Близькому Сході. Але з іншого боку, Ізраїль побоюється, що в разі падіння режиму Б. Асада до влади в Сирії, як перед тим у Тунісі, Лівії та Єгипті, можуть прийти радикальні ісламісти, для яких «сіоністське утворення» є заклятим ворогом.
Дедалі частіше у країнах НАТО звучать заклики до відкритої агресії проти суверенної Сирії без будьяких резолюцій ООН. Тоді як Захід і деякі арабські країни роблять усе можливе для силового усунення режиму Б. Асада, Росія намагається врегулювати сирійську кризу дипломатичними шляхами. Так, 10 березня на зустрічі в Каїрі голова МЗС Росії С. Лавров і міністри закордонних справ країнчленів ЛАД погодили принципи врегулювання сирійської кризи. Москва підтримує місію спеціального представника ООН і ЛАД по Сирії Кофі Аннана з метою започаткування політичного діалогу між урядом Сирії та всіма групами сирійської опозиції.
На наш погляд, попри весь драматизм ситуації в Сирії, все ж вона не розвиватиметься за лівійським сценарієм. Вирішальне значення для зміцнення позицій Б. Асада має підтримка Росії та Китаю. Країни Заходу та їхні арабські сателіти не ризикнуть розв’язати відкриту інтервенцію проти Сирії, оскільки, з одного боку, це відгукнеться серйозним ускладненням відносин із Росією, а з іншого – новою війною на Близькому Сході, яка, окрім Сирії, охопить сусідні з нею країни – Туреччину, Іран, Ірак, Йорданію, Ліван та Ізраїль. Наслідки такої війни для Близького Сходу, та й цілогого світу, будуть катастрофічними.
