…Звідкись наскочили запорожці, порубали польську охорону шаблями. А один сміливець схопив голову Івана Підкови і помчав вузькими вулицями Львова чимдуж, доки поляки не отямилися. Той запорожець схоронив голову козацького улюбленця десь у печері над Дніпром. Так гласить легенда. Історики ж доводять, що відомого ватажка козаки поховали на Чернечій горі, там колись був православний монастир.

Ім’я Івана Підкови було відоме Тарасові Шевченкові з історії Д. Бантиша­Каменського, «Запорожской старины» І. Срез­нєвського, збірника М. Мак­симовича «Украинские народные песни», видання 1834 року.

У пам’яті народу збереглося:

Ой хто ж то у Великий Луг

в’їжджає?

То наш батько­гетьман

Конем виграває.

Івану Підкові великая слава

За його побіди,

за його звитяги!

Ізмаїл Срезнєвський у своїх дослідженнях доводив, що козацького ватажка називали ще й Серпягою.

…Із своїм хоробрим

гетьманом,

Серпягою Іваном,

Тяжко нехриста розбивали.

Думали й гадали,

Да й під городом Керманом

Із бусурманським салтаном

Примир’є мали.

Тобто, йдеться про те, що козацький ватажок воював з турецькими загарбниками й на теренах нинішньої Одещини, біля стін Білгород­Дністровської фортеці, на Дунаї, побіля Кілії.

Українські, молдавські, румунські джерела стверджують, що Іван Підкова, або Серпяга, – брат по матері відомого молдавського господаря Йони­воєводи. У Молдавії хлопця звали Йон Нікоара.

Молдавський володар Йон­воєвода Лютий (козаки називали його Івонією) звернувся до польської шляхти, українських козаків по допомогу – князь прагнув скинути з молдавського народу турецьке ярмо. Запорожці радо відгукнулися. Гетьман Свірговський, зібравши добровольців, вирушив до Дністра. Об’єднане молдавсько­українське військо погромило турецькі залоги у Тягині (Бендерах), у Білгороді та Браїлові. Коли ж на допомогу туркам прийшли татари, то козаки, зустрівши їх, дали їм доброго прочухана.

Перемога об’єднаного україн­сько­молдавського війська стривожила турецького султана, і він вислав проти християн 200­тисячну армію. У кривавому бойовищі біля озера Кагул (нині це територія Ренійського району) захисники рідної землі майже усі загинули. Врятувалися одиниці. Серед них і Нікоара, брат воєводи. Козаки забрали його на Січ.

Року 1577­го молдавські бояри, незадоволені новим господарем, якого призначила Оттоманська Порта, звернулися до брата загиблого Йони Лютого, щоб той повертався додому і посів престол.

Нікоара став уже прозиватися на Січі Іваном Підковою. Утікач з берегів Дністра у козацькому товаристві зажив шани й поваги. Його кілька разів обирали ватажком. У тому часовому проміжку, коли кошовий отаман Самійло Кішка перебував у турецькій неволі, Іван Підкова кілька разів водив козаків у морські походи.

Тарас Шевченко під враженням козацьких дум та народних пісень написав невелику поему «Іван Підкова», що увійшла до першого видання «Кобзаря» 1840 року.

Про Івана Підкову згадується і в поемі «Гамалія».

Розуміючи, що на батьківщині можна здобути не лише лавровий вінок переможця, але й постраждати через підступи ворогів, Іван Підкова звернувся до Січової ради. Запорожці погодилися допомогти побратимові посісти престол господаря країни.

Січовики спорядили супровід у кілька сот шабель. Тільки­но козаки перейшли Дністер, у Сороках до українського загону долучилися повстанці, прибічники Йони Лютого. Військо турецьких прислужників зазнало поразки.

Брат загиблого воєводи урочисто вступив до Ясс, столиці Молдови. Та, як стверджують дослідники, правив Іван Підкова Молдавським князівством лише протягом місяця. Він розгнівав султана. На Дунаї з’явилося величезне турецьке військо. Загарбники стали погрожувати польській короні. Річ Посполита не мала досить сил, щоб протистояти Оттоманській імперії. Підкова послухався наказу польського короля Стефана Баторія і залишив Ясси.

Султан не заспокоювався. Він став вимагати голову народного улюбленця. Воєводу схопили і привезли до Львова, кинули в темницю. Стефан Баторій вирішив віддати життя захисника християнства за тишу на кордонах Польщі. У присутності довіреної особи султана Селіма на центральному майдані Ринок відбулася страта.

Із покоління до покоління борців за Віру і Вітчизну переходять слова, які нібито промовляв Іван Підкова перед львів’янами: «З моєї крові виросте розплата».

…Майдан захвилювався. І навіть кат на помості почав нервувати. І руки затремтіли. Довелося сокиру піднімати двічі. Такого за ним досі не помічалося…

Зрадлива страта народного героя за наказом польського короля, можна сказати, була першою відчутною іскрою ворожнечі між козаками й польською шляхтою. І та іскра через кілька десятків років спалахнула полум’ям повстань, а згодом і визвольної війни.

У проспекті другого випуску «Мальовничої України» Тарас Шевченко мав намір створити офорт «Іван Підкова у Львові», але з відомих причин не встиг його здійснити. Образ Івана Підкови цікавив багатьох книжкових ілюстраторів. 20 липня 1844 року з Одеси для передачі Тарасові Шевченкові надійшов рукописний «Кобзар» від офіцера Якова де Бальмена, ілюстрований автором листа і художником Михайлом Башиловим. Кожний з них виконав по 39 ілюстрацій: заставок, кінцівок і заголовних літер. Михайло Сергійович Башилов, зокрема ілюстрував «Івана Підкову».

…Перед очима у човні стоїть молодий і дужий козацький ватажок. І звучать рядки 25­річного Тараса Шевченка:

«А нуте, хлоп’ята,

На байдаки! Море грає –

Ходім погуляти!».