Так склалося, що я знайомий з усім прозовим та поетичним доробком Євгена Івановича Ізотова і можу засвідчити його творче зростання від книжки до книжки. У тому, що поезія, яка виноситься Ізотовим на суд читачів, пройнята потоком світлих і добрих почуттів, позбавлена надуманих образів, химерності й нервовоістеричних екзальтацій, у полоні яких перебувають деякі скоростиглі «поети», переконує і книжка «Ниті життя», яка нещодавно побачила світ. Вона підтверджує: про що б не писав автор, він звертається до заповідей власної совісті й своєї долі, тче полотно особистого життя нитями чесності й довіри. І не випадково поет дивиться на навколишній світ дуже пильно, і його віршовані рядки підживлюються джерелами моральності, пройняті душевним одкровенням людини, яка знає справжню ціну кожного прожитого дня, боротьби за місце під сонцем. Тому для нього:
Счастья в жизни не бывает много,
Как и не бывает по чутьчуть.
Ділячись із читачем задушевними думками, переживаннями, автор доносить до них своє життєве кредо, яке визначає його громадянську позицію, взаємини з оточенням: «Перед злом, перед горем не стою на коленях. //Мне не надо покоя.// Я борьбе только верю!»А боротися за своє місце під сонцем Євгенові Івановичу довелося і з черствими, глухими до чужого лиха людьми, і з заздрісниками і бюрократами, недоброзичливцями. Його вдача загартовувалася в єдиноборствах з морською стихією, коли багато років борознив моря і океани. У далеких походах він пізнав і удари невідворотної потужної хвилі, і жах шторму, і моторошну циклічність буття в до краю обмеженому просторі. І що складніше випробування випадало на морську долю Ізотова, то він більше цінував даровану Богом можливість жити і любити, бути любим, насолоджуватися теплом рідної домівки, взаємоповаги близьких і друзів. І не випадково його вірші пронизані душевним просвітлінням, яке опромінює любу серцю жінку, неповторну природу рідного солов'їного курського краю, а також причорноморської Одещини, романтику моря:
Где разгул синевы,
Грозовые лавины
И где очень нужны
Волевые мужчины.
Читаючи поетичні рядки Ізотова, переконуєшся в тому, що це поет, у якого немає надуманої та удаваної роздвоєності в почуттях. Він виносить на суд читача своє сприйняття реального буття і ділиться з ним особисто відчутою і глибоко пізнаною таємничою яскравістю зірок над океаном, симфонією шторму, що реве і стогне, первозданністю польових і лугових квітів, шепоту листя дерев, чарами світанків і надвечір’я, єднанням сердець, що б’ються в унісон… І закономірним стає бажання, щоб як і авторові книжки, ранок з пізньої зіркою ліг мені на долоню; тішила душу черемшина квітами дивовижної ніжності; дзвеніли чудотрелі лісами і полями; паморочив запах соковитих трав; стрій тополь пронизував блакить; росли біля сонної річки дуби вікові, на віті яких лягли небеса…
Висловлюючи свою вірність рідному краю, де народився і зростав, поет пише:
Ты далеко, но стал в сто раз роднее.
Поверь! Ведь я ни капельки не лгу.
Вдали любить во много раз труднее –
Но я любить и издали могу.
Такі рядки можна запозичити, щоб висловити вдячність рідній стороні, де:
Старый домик с крышею в заплатах,
Яблони, сверкавшие от рос.
Тихий край неброский, небогатый,
Сколько ты мне радости принес!
Здається, що нова книжка віршів Євгена Івановича Ізотова, який нещодавно відзначив свій 70річний ювілей, примножить число шанувальників його поетичного таланту. І на підтвердження наведу рядки відомого поета Антона Михайлевського: «Возраст осени – лет позолота. //Время думать и жить не спеша.// Много лет Вам, Евгений Изотов,// Много счастья, морская душа».
