29 травня в Україні відзначався Міжнародний день миротворців ООН і 20 років миротворчої діяльності України, яка розпочалася у 1992 році з направлення 240го окремого батальйону до колишньої Союзної Республіки Югославія. Відтоді понад 39 тисяч військовослужбовців Збройних сил України зробили вагомий внесок у встановлення миру і спокою на планеті. У міжнародних миротворчих операціях загинуло
50 українських військовослужбовців та більше 100 отримали поранення. На сьогодні понад 600 українських військовослужбовців продовжують виконувати завдання у 9 міжнародних миротворчих операціях під егідою ООН і НАТО.
У 19951996 рр. авторові статті довелося пройти службу в колишній Югославії у якості військового спостерігача United Nations Protection Force (UNPROFOR). На березень 1995 року загальна чисельність місії ООН досягала 44 тис. чоловік. Групи військових спостерігачів ООН базувалися переважно на території Хорватії, Боснії і Герцеговини. Не маючи права на застосування зброї, ми мали здійснювати контроль за перемир’ям між ворогуючими сторонами, забезпечувати гуманітарні операції.
Війська НАТО все частіше почали «допомагати» військам ООН в колишній Югославії. Зокрема завдавали повітряних ударів по військовим і цивільним об’єктам боснійських сербів, лідери яких Р. Караджіч і Р. Младіч (на даний час їх судить Міжнародний трибунал по колишній Югославії в Гаазі) не погоджувались з мирним планом, ухваленим в Дейтоні (США) 21 листопада 1995 р. Згідно з мирною угодою Боснія і Герцеговина стала федеральною державою, поділеною між сербами (49%) та хорватами і мусульманами (51%).
На початку грудня 1995 р. 60тисячний контингент військ Implementation Force (IFOR), що складався з підрозділів усіх країн НАТО і шістнадцяти інших країн, прийшов у Боснію на зміну миротворчим силам ООН. У грудні 1995 року у своєму щоденнику я записав: «Приховане протистояння Росії і західних держав на чолі з США проявляється достатньо виразно в югославській кризі. Серби сприймаються на Заході як союзники Росії, тому західні країни переважно допомагають тим, хто протистоїть сербам і Росії, а саме – хорватам і мусульманам, таємно поставляючи їм зброю. Російська бригада ВДВ чисельністю 1,5 тис. чоловік буде взаємодіяти з першою бронетанковою дивізією США на півночі Боснії. Практично російська бригада підпорядкована командуванню НАТО. В югославській кризі Росія виявила свою повну безпорадність і не змогла відігравати самостійну роль як велика держава».
Спілкуючись з сербами, хорватами і боснійцями, я зрозумів, що вони розмовляють однією мовою, дуже близькою до української і російської. Колись наші братислов’яни дійшли до берегів Адріатичного моря. А у ХХ столітті американці прийшли їх «мирити». А насправді – взяти під свій контроль територію колишньої Югославії. Тоді подумалось: чому б слов’янським державам, включаючи неслов’янську Угорщину, не створити для захисту своїх спільних національних інтересів міжнародну організацію, скажімо, Східноєвропейський Союз, на кшталт Ліги арабських держав або Африканського Союзу?
Діяльність українських миротворців я мав можливість спостерігати також у Лівані, де у 1999 – 2003 рр. мені довелося працювати у Посольстві України на посаді першого секретаря з політичних питань. Українська дипмісія в Бейруті під керівництвом Тимчасового повіреного С. Камишева (згодом посол України в Китаї – 2004 – 2009 рр., а нині заступник керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України) провела велику роботу з метою залучення українського 3го окремого інженерного батальйону до участі в миротворчій діяльності у складі Тимчасових сил ООН в Лівані (ТСООНЛ). Після від’їзду С. Камишева цю роботу продовжив посол В. Рилач (нині посол України в Тунісі).
У червні – липні 2000 р. до Лівану прибула основна частина Укрінжбату – 540 військовослужбовців і 200 одиниць важкої інженерної техніки. Першим командиром українського миротворчого контингенту у Лівані був полковник Олег Хавронюк (згодом перший заступник голови Хмельницької обласної ради). Основним завданням Укрінжбату було розмінування території вздовж ліванськоізраїльського кордону. Вже через 2 місяця після прибуття на Південь Лівану українські сапери розмінували близько 1 тис. мін.
6 грудня 2000 р., в День Збройних сил України, відбувся так званий «медалперейд» – нагородження всього особового складу батальйону медалями ООН. В церемонії нагородження взяли участь особистий представник Генерального секретаря ООН на Півдні Лівану Стефан де Містура (Швеція), представники командування ТСООНЛ на чолі з командувачем генералом Кофі Обенгом (Гана). Серед запрошених на свято були командири національних контингентів дев’яти країн, українські та іноземні дипломати, представники місцевої ліванської влади і ліванських збройних сил, української діаспори.
У своєму вітальному слові
К. Обенг зокрема вказав на «духовність і відвагу українських миротворців, високопрофесійна діяльність яких викликає захоплення і високу оцінку». Після нагородження українських миротворців відбулося проходження підрозділів Укрінжбату урочистим маршем зі співом української козацької пісні. Серце переповнювала гордість за наших лицарів і на очі наверталися сльози…
В кінці цього незабутнього дня нічне ліванське небо пронизали сполохи святкового фейерверку на честь славних синів України, які своєю нелегкою ратною звитягою завоювали повагу і авторитет як серед своїх колег з інших миротворчих контингентів, так і серед місцевого населення, якому лікарі батальйонного шпиталю надавали безкоштовну медичну допомогу.
На другий день після «медалперейду» відбувся прямий телеміст між Україною та Ліваном, під час якого полковник О. Хавронюк відповів на низку запитань, серед яких було і таке: «Як на чужині вами сприймається Україна?» У своїх щоденникових записах я знайшов відповідь О. Хавронюка на це питання: «Волею долі ми опинилися серед представників десятків інших народів і ми постійно відчуваємо на собі їх прискіпливий поглядзапитання: хто ж ви такі українці? звідки ви взялися? що ви можете і на що здатні? Тому, виконуючи свій військовий обов’язок, ніхто з нас – від солдата до полковника – не забуває, що ми є дітьми України, що нам випала велика честь представляти її у складі великої сім’ї міжнародних миротворців. Тому кожен із нас намагається робити свою справу так, щоб нашій неньціУкраїні не було соромно за нас і щоб вона могла пишатися нами. Лише тут, далеко від Батьківщини, особливо ясно розумієш, що наша Вкраїна – найкраща земля на світі, найбільший наш скарб і божий дар, який усі ми маємо оберігати і плекати».
