У червні виповнилося 45 років після завершення арабськоізраїльської Шестиденної війни 1967 року, активна фаза якої тривала з 5 по 10 червня. Це була найбільш масштабна із усіх 6 арабськоізраїльських війн, дві з яких у 1948 і 1956 рр. відбулися до Шестиденної війни і три після неї – у 1973, 1982 і 2006 рр. Дві останні велися переважно між Ізраїлем і Ліваном. Практично арабськоізраїльська конфронтація триває до цього часу з моменту утворення Держави Ізраїль 15 травня 1948 року – після того як Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1947 року ухвалила резолюцію № 181 про розподіл Палестини між арабами і євреями. Хоча СРСР був першою державою, яка деюре 17 травня 1948 р. визнала Ізраїль, пізніше – з червня 1967 р. по жовтень 1991 р. дипломатичні відносини між двома країнами були розірвані і в цей період Москва надавала арабським сусідам Ізраїлю – Єгипту, Сирії і меншою мірою Лівану та Йорданії – широкомасштабну військову допомогу.
Напередодні Шестиденної війни арабськоізраїльська конфронтація досягла свого апогею. Почастішали локальні збройні сутички на кордонах Ізраїлю з Єгиптом, Сирією, Ліваном, Йорданією, а також з палестинцями. Арабські лідери виступали з войовничими заявами на адресу Ізраїлю, погрожуючи «скинути його в море». Арабські країни почали концентрацію своїх військ вздовж кордонів з Ізраїлем. 17 травня 1967 р. Єгипет зажадав вивести з Синаю війська ООН, які патрулювали лінію припинення вогню після війни 1956 року. 22 травня президент Єгипту Гамаль Абдель Насер оголосив блокаду Тиранської протоки і ізраїльського порту Ейлат на березі Акабської затоки Червоного моря. Цей крок єгипетського керівництва практично означав оголошення війни Ізраїлю, який заявив, що має право почати військові дії.
І дійсно, 5 червня 1967 року ВПС Ізраїлю провели операцію під назвою «Фокус», в ході якої протягом кількох годин була знищена практично вся військова авіація на аеродромах Єгипту, Сирії, Йорданії і частково Іраку. 6 єгипетських авіабаз в районі Синаю і Суецького каналу були повністю зруйновані. В цілому було знищено 304 з 419 єгипетських військових літаків. Протягом наступних 6 днів Ізраїль завдав нищівної поразки арабським арміям, які залишились без підтримки авіації.
За кілька днів ізраїльська армія захопила єгипетський Синайський півострів і Сектор Газа, йорданський Західний берег ріки Йордан і Східний Єрусалим, сирійські Голанські висоти. (Пізніше, 30 листопада 1980 року Ізраїль оголосив увесь Єрусалим «єдиною і неподільною столицею», хоча ООН до цього часу не визнає це рішення). В цілому, Ізраїль отримав контроль над територією в 3,5 раза більшу від його довоєнної площі. Втрати арабських країн в живій силі і техніці були надто великими в порівнянні з втратами Ізраїлю. Лише Єгипет втратив 12000 загиблими і 20000 пораненими. Сирія і Йорданія втратили близько 2000 загиблими. Ізраїль втратив загиблими 776 чол.
Під час безладного відступу єгипетських військ із Синаю Ізраїль захопив велику кількість полонених, більше 20000 чоловік. Здебільшого вони були переправлені через Суецький канал і передані єгипетській владі в достатньо принизливій формі: за кожного полоненого ізраїльтяни вимагали від єгиптян по кавуну. Близько 5 тисяч полонених єгипетських офіцерів, включаючи генералів, було обміняно на 10 полонених ізраїльських солдат.
9 червня 1967 р. у своєму зверненні до нації президент Єгипту Г.А. Насер заявив про свою відставку, але після демонстрацій мільйонів єгиптян на його підтримку залишився на своєму посту. У арабських країнах пройшли масові маніфестації на підтримку Сирії, Йорданії і Єгипту. СРСР, Болгарія, Угорщина, Польща, Чехословаччина і Югославія розірвали дипломатичні відносини з Ізраїлем. 22 листопада 1967 р. РБ ООН одноголосно ухвалила резолюцію 242, яка вимагала встановлення справедливого і тривалого миру на Близькому Сході, виведення ізраїльських збройних сил з окупованих арабських територій. Проте до наших днів ця резолюція Ізраїлем не виконана. Сирійські Голанські висоти ось вже 45 років залишаються окупованими Ізраїлем. У липні 1988 р. у відповідь на вимоги палестинців король Йорданії Хусейн відмовився від своїх прав на Західний берег ріки Йордан і Східний Єрусалим на користь майбутньої Палестинської держави, створення якої до цього часу залишається проблематичним.
Після поразки арабських країн в Шестиденній війні 1967 року Радянський Союз в короткі терміни відновив бойовий потенціал Єгипту і Сирії, поставивши їм сотні сучасних танків, бойових літаків, протитанкових і зенітних комплексів, військових кораблів. Це дозволило Єгипту і Сирії почати у жовтні 1973 нову війну за звільнення окупованих територій. Проте і ця війна, незважаючи на успішний початок, була також програна арабами.
Новий президент Єгипту Анвар Садат, який прийшов до влади після смерті Г.А. Насера у вересні 1970 року, відійшов від політики арабського соціалізму, звинувативши Радянський Союз в недостатній допомозі Єгипту в його протистоянні з Ізраїлем і почав зближення з США. У 1976 році А. Садат в односторонньому порядку денонсував угоду про дружбу і співпрацю з Радянським Союзом. Це була повна ревізія політики Г.А. Насера, якому у травні 1964 року під час візиту М.С. Хрущова до Єгипту було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Практично А. Садат затіяв Жовтневу війну 1973 року для того, щоб отримати козирі в його подальших не узгоджених з іншими арабськими країнами переговорах з Ізраїлем, які за посередництва США у березні 1979 закінчилися підписанням мирного договору з Ізраїлем. На знак протесту проти сепаратних дій А. Садата більшість арабських країн розірвала дипломатичні відносини з Єгиптом.
За підписання мирних угод у 1978 р. А. Садат та ізраїльський прем'єрміністр М. Бегін удостоїлися Нобелівської премії миру. Проте єгипетський народ присудив А. Садату свою «премію»: 6 жовтня 1981 року під час параду з нагоди 8ї річниці «переможної» Жовтневої війни він був впритул розстріляний групою патріотичних єгипетських офіцерів – учасників параду. Новим президентом став Хосні Мубарак, якого після 30 років перебування при владі також спіткала незавидна доля. І сьогодні, після того як в ході «арабських революцій» до влади в Тунісі, Лівії і Єгипті прийшли ісламісти, які традиційно налаштовані досить вороже щодо Ізраїлю, немає достатніх оптимістичних очікувань щодо подальшого розвитку арабськоізраїльських відносин.
На завершення хотів би сказати, що Шестиденна війна 1967 року практично визначила долю автора цих рядків. У 1968 році я поступив у Військовий інститут іноземних мов у Москві, склавши вступні іспити у ФранкфуртінаОдері після завершення строкової солдатської служби в Групі радянських військ у Німеччині. Оскільки на той час виникла потреба у великій кількості військових перекладачів арабської мови, мені досить категорично було запропоновано вивчати саме цю мову, на що я був змушений погодитися і про що сьогодні не шкодую. Вже після двох років навчання увесь наш курс було відправлено в арабські країни для роботи з радянськими військовими радниками і спеціалістами. Особисто я прослужив у Єгипті 2 роки – з липня 1970 р. по липень 1972 р. Деякий час в кінці перебування в Єгипті мені довелося бути перекладачем відомого в Одесі генераллейтенанта Льва Миколайовича Горєлова, з яким ми мешкали в одному будинку в Каїрі. На той час Л.М. Горєлов був радником командувача Центральноого військового округу Збройних сил Єгипту.
Після завершення навчання у ВІІМ у 1974 році мені довелося служити військовим перекладачем в Іраку і Лівії, а також першим секретарем Посольства України у Лівані (19992003 рр.). Мій молодший син Максим певною мірою пішов по моїх стопах. Закінчивши у 1999 році міжнародне відділення Інституту соціальних наук в Одесі, де він вивчав арабську мову, він вже десять років працює в МЗС України. Протягом цього часу працював у Лівані, Сирії, Іраку, Лівії, на даний час працює в Посольстві України в Йорданії. Сподіваюсь, що його син і мій онук Павлик стане арабістом у третьому поколінні.
