Трагедія «втраченого світу»

Ретроспективу українського кіно початку 90­х у межах програми ОМКФ відкрив фільм «Яма» (реж. Світлана Іллінська).

Фільм «Яма» знято за мотивами однойменної повісті О.І. Купріна про будні публічного будинку провінційного містечка. Головна героїня – повія й аферистка Тамара (Тетяна Догилєва) вступає у боротьбу з хазяйкою публічного будинку Еммою Едуардівною (Валентина Тализіна), а потім шляхом обману стає керівницею закладу. Бачачи увесь бруд цієї «професії», вона має намір закрити публічний будинок і звільнити «колег». Цікаво, що після цього настає похмура сцена похорону однієї з повій: дощова погода, гробарі опускають труну в яму, яка наповнена водою. Стає зрозуміло, що нікому з мешканців будинку терпимості не вибратися з цієї слизької, в’язкої ями, до якої занесла їх доля. Їм нікуди подітися, а нове життя – ілюзія, пусті балачки, якими тішать себе блудниці.

Мешканці цього закладу, жителі провінційного містечка у фільмі є лакмусовим папірцем суспільства, індикатором його спрямованості. А спрямованість розпаду – вульгарність. Таким є головний суддя провінційного містечка (Євгеній Євстигнєєв) і прокурори – завсідники того ж публічного будинку, які ведуть процес над однією з повій і виголошують спіч про моральність. Такий і адвокат Василь Лихонін (Олег Меньшиков) – шаржований російський інтелігент з високими ідеалами та пориваннями, які він не здатний реалізувати. У фільмі немає позитивних героїв, хоча «жриці любові» на цьому тлі виглядають навіть менш лицемірними.

Власне від оригіналу у фільмі залишилося небагато: основні сюжетні лінії стиснуті, характери не до кінця розкриті. Світлана Іллінська змістила акценти і головним виявилося тло, атмосфера розчарування і розпаду, які так характерні для кінематографа занепаду, а потім і загибелі радянської імперії. Тому фільми­ретроспективи українського кіно 90­х ОМКФ за назвою «Загублений світ» точніше розповідають про втрачений світ, про катастрофу і невідомість.

Мета – схвилювати глядача

Маттео Гарроне вже можна назвати культовим режисером. При­наймні у його рідній Італії він зачислений до «нової хвилі» італійського кіно. Гарроне гучно заявив про себе завдяки своїм фільмам «Гоморра» і «Реальність». Останній цього року одержав Гран­прі Канського фестивалю, а також став фільмом­відкриттям ОМКФ.

Багато фільмів Маттео Гарроне позначені впливом неореалізму – напряму італійського кінематографа 1945 – 1950 років. Його цікавлять добір непрофесійних акторів і найбільш наближені до реальності умови героїв.

– Дуже цікаво спостерігати, як він працює. Через призму свого кіноапарата Гарроне ретельно вивчає об’єкт зйомки, і через цей цілеспрямований погляд шукає потрібну мить. Він робить це доти, доки у вічку кіноапарата не побачить справжність, – розповів сценарист фільму «Реальність» Мауриціо Брауччі під час прес­конференції у кінотеатрі «Родина» після прес­показу фільму «Реальність».

Кожна кінострічка Гарроне викликала суперечливі оцінки західної кінокритики, адже Маттео вдається до грубих метафор «у лоб», а іноді «стусаном» вибиває сльозу.

Добір акторів також розрахований на граничну реалістичність: для кримінального фільму «Гоморра» були залучені люди з кримінального світу, а у фільмі «Реальність» головну роль виконав Аньєлло Ар’єна – засуджений на довічний термін. Гарроне помітив його у театральній самодіяльності в’язниці.

– Коли я тільки знімаю фільм, то не завжди можу точно оцінити його драматичну силу. Це стає зрозумілим тільки через деякий час, – відзначив режисер в одному зі своїх інтерв’ю.

Як розповів М. Брауччі, Маттео Гарроне дуже ретельно дотримується сценарію.

– Що стосується сценарію – у цьому випадку він є тренером, а ми його командою. Він дуже наполегливий і взагалі людина з характером, але працювати з ним дуже цікаво, – відзначив сценарист М. Брауччі. – Добре чи погано ми працюємо, ми розуміємо тільки тоді, коли дивимося на обличчя режисера. Якщо він посміхається – ми виграємо, якщо ні – отже, ми програємо.

На врученні Гран­прі Кан­ського фестивалю Маттео Гарроне відзначив, що для нього інтерпретація реальності у його фільмах більше, ніж просте відображення тієї або іншої ситуації. Основна його мета – схвилювати глядача.

Артем ГУБАРЬКОВ,«Одеські вісті»