З відомим одеським драматургом і меценатом Олександром Марданем кореспондент «ОВ» зустрівся невдовзі після закінчення III Одеського міжнародного кінофестивалю. Олександр Євгенович розповів про свої враження від кінофоруму, а також про роль мистецтва в житті сучасної людини.
– Нещодавно закінчився Одеський міжнародний кінофестиваль. І разом з позитивними відгуками одразу ж пролунали різко негативні судження. Як Ви вважаєте, чим насправді обґрунтована така жорстка критика на адресу фестивалю, що минув?
– Наш знаменитий земляк, письменник Юрій Карлович Олеша у своєму романі «Заздрість» дуже чітко сформулював, що означає це почуття. Там є такий вислів: «Страшна печія заздрості». Отож, як на мене, нічим іншим, як банальним почуттям заздрості ця критика не мотивується. Хотілося б запитати у тих, кому так не сподобалося все, що відбувалося з 13 по 21 липня в Одесі, на яких фестивалях бували, які взірці беруть для порівняння? Давно відомо, що в кожної медалі є два боки. Навіть у знаменитої «Джоконди», якщо дуже захотіти, можна знайти десятки недоліків.
– А Ваше особисте враження?
– Якщо згадати фільм Володимира Алєнікова, знятий колись про наше місто, за назвою «Посмішка Бога», перефразовуючи, можна назвати фестиваль, свого роду бажанням або дарунком Бога, втіленого руками сім’ї Тігіпко. Вони знайшли можливість, знайшли фінанси, спонсорів і відродили в Одесі кінофестиваль. На наш великий сором, за 20 років від часу останнього фестивалю «Золотий Дюк» спроби його відновити нікому не вдалися. Можливо, тим, хто намагався взятися за цю справу, хотілося одразу й багато заробити. А це нереально. До речі, коли ми з Олександром Копайгорою сім років тому замислили і втілили в реальність театральний фестиваль «Зустрічі в Одесі», ніхто нам не допомагав. Усе робили самі, на свої кошти. Потім поступово долучилися міська, обласна влада, посольства, знайшлися і спонсори. Сьогодні це вже цілком повноцінний фестиваль, хоча зовсім ще молодий. Для порівняння, джазовому одеському фестивалю вже 12 років, у Херсоні «Мельпомена Таврії» відсвяткувала своє 15річчя…
Адже що таке фестиваль? Це свято. Як говорив великий французький математик і філософ Рене Декарт: «Визначте значення слів, і ви позбавите світ від половини його помилок».
Отож, «карнавал», «фестиваль» – обидва поняття від латинського слова «вале», що означає «прощавай». Сarne vale – означає «прощавай, м'ясо» або «відставити м'ясо». Фестиваль – «прощавай, піст» або «прощавай, забороно». По суті, це аналоги нашої слов'янської масниці і християнського Великодня. Будьяке свято треба організовувати. Коли чотириста з лишком років тому Леонардо да Вінчі влаштовувався на службу до герцога Міланського, він підготував свого роду резюме, де перелічив усі свої вміння. Так от, на першому місці в нього стояло «фортифікація», на сьомому – «організація свят», а живопис – лише на 12му. Тобто це говорить про те, що вміння організовувати свята – теж мистецтво, і досить цінне.
Крім нашого фестивалю, я неодноразово бував на «Кінотаврі», на Венеційському кінофестивалі, у Карлових Варах, разом з фільмом, знятим за моїм сценарієм, «Вареники з вишнею» відвідав виборзький фестиваль «Вікно в Європу...» Я дещо знаю про фестивалі. І тому вважаю, що Одеса одержала гарний подарунок. Адже та ж команда його могла провести у будьякому іншому місті України. Інша справа, що Одеса гідна фестивалю, а фестиваль гідний Одеси. Мало є таких міст у нашій країні, де існує такий потужний культурний прошарок і така багатюща історія.
Насамперед це стосується історії кіно. Як відомо, саме в Одесі з'явилася одна з перших кінофабрик тоді ще Російської імперії. У нашому місті були зняті десятки чудових фільмів. А яка кількість відомих акторів, режисерів мають одеське походження!.. Я вдячний організаторам фестивалю за те, що він відбувся, що він живе й набирає обертів. Адже, крім культурного значення, він приносить і значний економічний ефект, залучаючи не лише інформаційну увагу, але й гроші, які залишаються в кишенях одеських таксистів, кухарів, рестораторів, офіціантів тощо… А вади можна знайти в усьому. Можна міркувати про те, що комусь не подобається творчість Жванецького, комусь здалося, що сукні в гостей фестивалю були занадто довгими або навпаки… Але хіба це головне? Головне, що десятки тисяч людей подивилися гарне кіно, відвідали майстеркласи та побачили «наживо» таких зірок світового масштабу, як Клаудія Кардінале, Пітер Грінуей, Джеральдин Чаплін, Світлана Немоляєва, Майкл Медсен, Кілліан Мерфі, Деріл Ханна та багато інших… Мені доводилося неодноразово чути від недоброзичливців фестивалю: «Вони нашу емблему Золотого Дюка взяли». Хочеться запитати у відповідь: «А що ж ця емблема нікому 20 років була не потрібна»?
Хемінгуей колись написав: «Париж – це свято, яке завжди з тобою». Точно так само, думаю, можна сказати і про Одесу. Що більше тут фестивалів, то більше свята. Що більше свята, то більше приїжджає гостей, то краще культурі і при цьому виграє економіка. До того ж, я неодноразово говорив, що більше глядачів у театральних та кінозалах, то менше людей у в'язницях.
Тому, на мій погляд, ті хто огульно лають цей фестиваль, як то кажуть, самі не відають, що творять.
– А як Ви думаєте, все ж таки по червоній доріжці мають дефілювати ті, хто на неї заслуговує, а чи досить купити на це право? На думку тих, хто із критикою поставилися до фестивалю, багато хто з його гостей на червоній доріжці викликали, щонайменше, здивування. Якщо як приклад взяти каннський фестиваль, там можна побачити щось подібне?
– Порівнювати з Каннами Одеський фестиваль ще зарано. Він щойно спинається на ноги. Ми кращі з організації київського «Молодість», бердянського, виборзького «Вікно в Європу». Я нічого не бачу поганого в тому, що люди, які заплатили гроші, пройшли червоною доріжкою. Ну, пройшли то й пройшли. Просто треба ставитися одне до одного терпиміше.
Взагалі я б порадив тим, кому ОМКФ не до душі, зробити свій фестиваль і показати, як треба. Критика має бути конструктивною.
Мене іноді запитують: чому ми так погано живемо? Що робити? Гадаю, робити треба найпростіше: не кидати сміття повз урну, самим прибирати за собою, не очікуючи що це зроблять інші, вчасно подати руку допомоги, там де це треба… А план з революцій ми вже на найближчий час виконали.
– Наскільки цікавими Вам здалися конкурсні фільми фестивалю?
– Цього року організатори обрали його нову концепцію – артмейнстрим. Це доступні широкому глядачеві фільми доброї якості, які змушують не лише сміятися, але й замислитися про сенс життя, про його вічні питання, такі, наприклад, як добро і зло… Зло – це ж щось, по суті, долюдське – вбивство, насильство, злодійство та інше... Добро – те, що в нас є людського. Мистецтво, на мій погляд, тоді цінне, коли робить людину людянішою, а не коли воно повертає її назад до мавпи... Завдання влади, завдання інтелігенції – штовхати суспільство до еволюції, а не до революції. Коли починають розбивати голови, насильство породжує насильство, гуманізм, що взяв у руки зброю, перестає бути гуманізмом… І далі, хто правий, хто винний – незрозуміло… Повертаючись до фестивалю… Загалом ОМКФ – крок у дуже правильному напрямі, від якого плюсів і прямих, і побічних набагато більше, ніж мінусів.
– Які зустрічі в межах фестивалю найбільше запам'яталися?
– Близько двох годин мені пощастило поговорити із Клаудією Кардінале. Для мене це був дотик не лише до історії кіно, але й до моєї молодості. Хіба я міг припустити 20 – 30 років тому, коли дивився знамениті італійські фільми за її участю, що колись буду розмовляти з нею про кіномистецтво? Вона розповідала про Катрін Денев, Лукіно Вісконті. Про непрості відносини у світі кіно, про те, як їй перешкоджали прийти на похорон Марчелло Мастроянні. Про те, що Федеріко Фелліні ніколи не знімав фільми, суворо дотримуючись сценарію, як наприклад, Вісконті. Згадувала деякі моменти зйомок італійськорадянського фільму про експедицію Нобіле «Червоний намет»: як було холодно і як доводилося грітися горілкою. А ще про те, наприклад, що Вісконті належав до відомого дворянського роду, а втім більшу частину життя належав до комуністичної партії Італії… Мабуть, про все це можна прочитати і в якихось глянсових журналах, але почути від самої Клаудії, яка не втратила ні своєї жіночої, ні акторської чарівності, – це незабутньо…
Ще мені запам'яталася розмова із Грінуейєм. Він написав п'єсу «Діти Урана», де дійовими особами виступають герої від Марії Кюрі до Горбачова. Не виключено, що ця п'єса може бути поставлена і в Одесі.
– Олександре Євгеновичу, у Вас нещодавно вийшла нова книжка «Десять п'єс», які вразять світ»…
– Так, і вона з дещо провокаційною назвою. Звичайно ж, світ ці п'єси не вразять. Світ вже й так давно трясеться і в прямому, і в переносному значенні, зокрема, й починаючи з подій 1917 року, описаних у книжці Джона Ріда зі співзвучною назвою… У книжці зібрано 10 п'єс. Перша з них – за назвою «Аншлаг». Вона потрапила до десятка найкращих на конкурсі «Дійові особи» у Москві. Також вона одержала премію «Коронація слова» у Києві. Зараз ця п'єса йде в театрах багатьох міст – у СанктПетурбурзі, у Луцьку, у Севастополі, у Софії. У Миколаєві незабаром відбудеться її прем'єра… Книжка для мене цінна тим, що я можу подарувати її режисерам театрів, і вони самі зможуть обирати для себе те, що їм подобається.
– Олександре Євгеновичу, нещодавній фестиваль не надихнув Вас на те, щоб спробувати себе в якійсь новій якості, наприклад, виступити в ролі кінопродюсера?
– Вважаю, що кіновиробництво в десятки разів складніше за театральне виробництво. Я краєм ока спостерігав за роботою кінопродюсера. Це дуже складне заняття, дуже тяжка професія, що передбачає і фахову освіту, і досвід… Я дотримуюся відомої приказки: «швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся».
