Словосполучення «стратегічне партнерство» зафіксовано в українськоросійському «Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство» від 31 травня 1997 р., проте ця дефініція до недавнього часу трактувалася досить неоднозначно. І лише 12 липня ц.р. під час зустрічі у Ялті Президенти В. Янукович і В. Путін підписали «Декларацію про зміст українськоросійського стратегічного партнерства». До речі, подібний документ – «Хартія між Україною і США про стратегічне партнерство та безпеку» – було підписано ще 19 грудня 2008 року. Крім Росії і США, Україна має офіційно задекларовані відносини стратегічного партнерства з Європейським Союзом, Китаєм, Польщею, Туреччиною та Ізраїлем. На відміну від союзницьких відносин, стратегічне партнерство не передбачає жорстких зобов’язань політичного, економічного або безпекового характеру.
Крім взаємодії України і Росії з метою реалізації спільних завдань двосторонніх відносин, стратегічне партнерство включає також співпрацю і координацію позицій на міжнародній арені. Проте сьогодні не можна сказати, що Україна і Росія діють в унісон. Обидві держави мають свої специфічні національні інтереси, перебувають в різних геополітичних, економічних і правових вимірах. Більше того, Україна досі не підписала і не ратифікувала Статут СНД, деюре не є учасницею цього об’єднання і, подібно до Туркменістану, має лише статус спостерігача. Київ вважає неприйнятними деякі статті Статуту, які передбачають створення наднаціональних органів влади і управління. Також Україна має статус спостерігача в ЄврАзЕС і ОДКБ.
Співпраця між двома державами на міжнародній арені є досить обмеженою і ситуативною, що пов’язано головним чином з асиметричним характером українськоросійських відносин, зумовленим різним потенціалом двох держав. До речі, канадськоамериканські відносини є прикладом асиметричних міждержавних двосторонніх відносин, оскільки США значно перевершують Канаду за рівнем економічного розвитку. Проте вдале використання Канадою комплексної взаємозалежності, спільного членства двох держав у багатьох міжнародних організаціях та багатосторонніх угодах дозволяє Оттаві нівелювати негативні прояви асиметрії. Успішний досвід може багато в чому бути корисним і для України у її взаєминах із Російською Федерацією.
Згадуючи про свій візит до України у 1996 році, колишній міністр закордонних справ Канади Ллойд Ексуорсі зазначив, що на його запитання до Президента Л. Кучми: «Чим Канада може допомогти Україні у розбудові української державності?» – той відповів: «Надішліть нам спеціаліста, який би навчив нас, як жити поруч із велетнем, щоб не бути ним поглинутим». Л. Ексуорсі дав таку пораду: якщо Україна буде членом багатьох потужних міжнародних організацій, передусім Євросоюзу і НАТО, то Росія більше рахуватиметься з національними інтересами України.
На сьогодні Україна є членом близько 80 міжнародних організацій, зокрема ООН (з 1945 року), ВООЗ (з 1948), ЮНЕСКО (з 1954), ОБСЄ (з 1992), ОЧЕС (з 1992), Ради Європи (з 1995), ГУАМ (з 1997), СОТ (з 2008) і багатьох інших.
На даний час Київ розглядає європейську інтеграцію як свою головну мету у зовнішній політиці, зберігаючи стратегічне партнерство з Російською Федерацією і США. Порівняльний аналіз відносин України і Росії з Євросоюзом свідчить, що в цьому питанні є суттєві відмінності: якщо політика України має кінцевою метою приєднання до ЄС, то відносини Москви з Євросоюзом базуються на стратегії співробітництва, яке має сприяти відродженню Росії як провідної держави на європейському континенті і в такий спосіб посилити її позиції в конкуренції з США на міжнародній арені. Основним козирем РФ у співпраці з Євросоюзом є його залежність від російських природних ресурсів, зокрема енергетичних. Різні цілі, поставлені перед європейським вектором зовнішньої політики України і Російської Федерації, потребують відповідно різного формату відносин і різних засобів їх реалізації.
Певною мірою позиції України і Росії збігаються навколо актуальної проблеми реформування європейської архітектури безпеки. Як відомо, починаючи з 2008 року Москва наполегливо виступає за створення єдиного євроатлантичного безпекового простору «від Ванкувера до Владивостока» шляхом укладення Договору про європейську безпеку (ДЄБ). Мета такої угоди – знизити роль НАТО і посилити роль ОБСЄ та ООН в Євразії. Проте, підтримуючи в цілому Росію у цьому питанні, Україна змушена рахуватися з доволі скептичним ставленням до цієї російської ініціативи з боку ЄС і США. Під час переговорів у Ялті 12 липня ц.р. Президент РФ В. Путін наголосив, що Росія хоче взаємодіяти з Україною під час її головування в ОБСЄ у 2013 році та розраховує на сприяння Києва в просуванні ДЄБ. Зі свого боку Президент В. Янукович заявив, що Україна хотіла б взяти участь в саміті «великої двадцятки» (G20), який відбудеться в СанктПетербурзі у 2013 році.
(Закінчення буде)
