Валентин Мороз

Україні

Я жив ціле життя, щоб нині

Пізнати істину просту:

Я міст до тебе, Україно,

І перехожий на мосту.

Я йду до тебе і сьогодні,

І завтра також буду йти

З щемливим відчуттям безодні

Й немислимої висоти.

Я – міст. І мною, і зі мною

Іде мій український люд.

Надії сповнившись святої

І рабства скинувши хомут.

Несем свою щербату долю,

Й вогонь свободи, що не згас.

І золота стріла тополі

Летить, пронизуючи нас…

Олександра Корчинська

* * *

Україно! Рідна ненько!

Щира, лагідна, квітуча,

Працьовита, мудра, чемна

І терпляча, і співуча.

Чорнобривці, рута, м’ята,

Цвіт калини, листя хмелю.

Чисто вибілена хата,

Рушники під саму стелю.

Ти – калина при дорозі,

Сором’язлива, привітна,

Червонієш на морозі,

Наче дівчина тендітна.

Ми – твої сини і доні,

Ти – єдина наша мати,

Простягну тобі долоні,

Буду я про тебе дбати!

Україно! Ти як пісня –

Неповторна і велична.

Од Дністра і до Полісся

Прагнеш злагоди одвічно.

Надія Мовчан-Карпусь

Рідні кольори

Надвечір’я з косогору

В поле забрело,

Жовтий колір семафору

В жито розлило.

Надвечір’я рожевіє

В вусиках колось,

Не шеберхне, не повіє,

Мов чека когось.

У моїх руках хустина –

Колір неба й нив.

Посміхаюсь, як дитина,

Цьому диву з див…

Утопилось надвечір’я

В жовте з голубим,

А над ним в безмежний простір –

Білим – голуби.

Анатолій Глущак

Повернення

Лечу над Україною.

Лечу!

Лелечий

шлях

літак

долає

легко.

Ти чуєш, мамо, я тобі кричу,

Ти бачиш, нене, я вже недалеко.

Ще сто річок – і тінь моя впаде,

Ще сто лісів –

і знов запахнуть трави,

Ще сто думок… –

тонесенького краму

Для парашута висота спряде.

Я приземлюсь в осінньому саду,

Махну рукою білосрібній птасі,

До школи обережно увійду

І стану на порозі в першім класі,

І зрозумію – світ не постарів,

Бо гаму азбуки

співає першокласник,

Пильнуючи, як мамина указка

Торкається позначок в букварі.

То я змужнів від змушених розлук,

Від гіркоти нещедрого кохання,

І від трасуючих удач і мук,

Від звиклості

до світу й незвикання.

А жінка гляне, строга і свята,

Як стихне реактивний гул у небі.

Скажу їй: – Мамо, я летів до тебе!

Даруй, що довго – так ішли літа.

Валерій Трохліб

Ранкова повінь

вулицями котить

Ранкова повінь вулицями котить,

Такий дзвінкий і радісний розлив!

А сонце, що дахами в місті ходить,

Жбурля в серпневу повінь

жмут листків.

Нуртує повінь – котить юна зміна.

Немов Дністер снаги таки набравсь!

Крокує у майбутнє Україна,

Які сподіванки у неспокійний час?

Дай, Боже, розуму, дай, Боже,

при здоров’ї

Юначій повені сміття усе знести.

Але не дай же, Боже, ріки крові,

Нехай задля священної мети.

Виктор Мамонтов

Я не фантаст

Луна – мой талисман на звездном небе –

тревожит душу вновь…

Я думаю о хлебе насущном нашем,

силою молитв взращенном, работой тяжкою

с одной надеждой и одной заботой:

чтоб он предназначался не для битв

кровавых, а для тех застолий,

которые отождествляют Мир,

покой и наслажденье нам Богом

данной ж­и­з­н­ь­ю, утвержденье

добра над злом, надежность

территорий…

Я не фантаст, но верю, что Луна –

мой талисман – не даст, чтоб Сатана

смог воплотить в дела смысл лжетеорий

об избранности рас, религий, кланов,

питающихся из котла обманов,

чья суть идет от тех фантасмагорий,

которые рождают жадность и хулу

в мозгах, где торжествует мгла

над светом правды, искренности, истин,

Христом открытых для людей Земли…

Но, жаль, не все еще смогли

в согласьи жить всегда

под Небом чистым.

Ночь властвует, мой сон забравши данью,

а среди звезд безмолвным заклинаньем

плывет Луна над милою страной…

Стань ей опорой на дороге к счастью

под мудростью всевышней

честной власти,

Хлеб­батюшко: Всезримый Бог земной!

…Шепчу молитву пред святой иконой.

Луна, застыв Вселенскою короной,

как будто слушает в ночи мою молитву

о том, чтоб выпал дождь и тучные хлеба

наполнили амбары, желоба,

чтоб лишь за урожай народы вели битвы…

молил, просил так искренне, как мог,

с верою в то, что слышал меня Бог.

Наталя Палашевська

* * *

Зорепад оксамитовий

серпня

Переллється

в терпкі листопади,

І гірка хризантемова свіжіть

Лиш підкреслить

відлуння прощань.

Геометрія срібних сніжинок

Приведе аксіому чекання,

І на прикладах бур

і морозів

Доведе теорему буття.

Я чекатиму теплого літа,

Як розраду у скруті і втомі,

Довгождану

краплину вологи

На обвітрені спраглі вуста.

Нам здається,

що йдемо по колу,

А насправді –

то шлях по спіралі.

І що далі, то стисліші

й важчі

Ці вже невідворотні витки.

Владислав Китик

* * *

Прохладой лечат тополя,

Растущие вдоль серой трассы,

И звоном яблочного Спаса,

Как светом, залита земля.

Поля, цветочные ковры,

Гор низкорослые массивы

В своем убожестве красивы

И нищетой своей щедры.

Оконца хат утомлены

Почтовой далью расстоянья.

Там, за туманною Савранью,

Коней саврасых табуны.

Там время дремлет на цепи,

Живет непуганое слово,

Там счастья круглая подкова

Мерцает в мареве степи.

Не так ли, забывая сны,

Разбуженные медным звоном,

Себя услышав изумленно,

Мы выговориться должны?

И только после будет день

Преображен…

И вздрогнут веки,

Как бабочка. Нет, даже тень

От бабочки,

взлетевшей с ветки.

Геннадій Щипківський

* * *

Козацька лава,

Стугонять степи,

Повітря крешуть

Блискавки­шаблюки.

Із сідел падають,

Немов снопи…

Востаннє землю

Обіймають руки…

І гупають гармати,

Як ціпи,

І рясно ядра

Шелестять димами.

І голови стинають,

Мов серпи,

У полі перестиглому

Громами.

Уже схилилось

Сонце за Дністер,

І гетьман на коні

Піднявсь високо.

І булавою небо

Аж підпер,

Державницько

Примружив хитре око.

А над рікою

Налягав туман,

Без гонору,

Петляючи змією,

Тікала шляхта,

Насідав Богдан…

Гартуючи

Козацьку епопею.

Віталій Бошков

Рідна мова

В паранджі, ніби дівчина Сходу,

Рідна мова ходила донині.

Та на вулицю мого роду

Впала зірка із небосині.

З рідним словом народ мій звівся,

Щоб воно залунало хором.

Божевільний – хто матері зрікся,

Хай того спопеляє сором!

Побратими, збагніте вчасно:

Не зарадити справі сльозами…

Всі на світі мови – прекрасні,

не копайте ж могилу мамі.

Гагаузи, я вірю вперто:

Наша мова не може вмерти!

Иван Рядченко

* * *

Ты не вошла бы в мир мой соловьино,

когда б не сбылись тысячи вещей:

не выстояла б в битвах Украина

под звон мечей и петли палачей.

И, нищий, холодея от печали,

не знал бы я твоих певучих слов,

когда б за сотни лет не прозвучали

в твоих садах сто тысяч соловьев.

В ресницах чаще застревали б тучи,

пронзительные слезы торопя,

когда бы вербы, молча и плакуче,

веками не грустили за тебя.

Вот почему легко и соловьино,

что б ни было судьбою суждено,

до самой смерти

ты и Украина

в моей душе

сливаются в одно.

Анатолий Михайленко

Август

Август, август… плавность перехода

Или перелета, так верней,

Не чего­нибудь – самой природы

В голубую область сентябрей.

Никогда не будет по­другому,

Но смотрю, как будто в первый раз,

На несобранную в стог солому,

Золотую для ребячьих глаз.

Дождались­таки святого часа,

Завершает лето путь и труд.

В храм высокий в день Большого Спаса

С яблоками женщины идут.

Разгорелись восковые свечи,

Освещая лики всех святых.

Верующим выходя навстречу,

Сам Господь благословляет их.

Все мы верим, и я верю тоже.

Да висит на мне тяжелый груз:

Прегрешение прости мне, Боже,

Что Тебе и августу молюсь.

Богдан Сушинський

Читаючи «Історію запорізьких козаків» Дмитра Яворницького

Постираймо з літописів пил,

Й поскресає непам’ятства крига,

І затужить «Велесова книга»

Над сузір’ям козацьких могил.

За скупим всепрощенням рядків

Ні лукавства нема, ні омани,

Їх писали клейнодні гетьмани

Кров’ю сотень добірних полків!

Та нащадок, он, ставить на кін:

«Стільки крові, звитяги і слави –

І не мати своєї держави,

Шість віків не підвестись з колін?!»

В межикриллі імперських орлів,

В суд­літопис: кому яка доля..

На жертовнику Дикого поля –

Тисячі непокірних голів!

Той за Польщу, а той – за царя,

За Стамбул – і навіки, до скону!

Щоб від Сяну до віщого Дону

Братовбивча не гасла зоря.

…Хай доточиться хронік сувій,

Та вершити суди не берися,

Ти козацьким шаблям помолися –

Як несудженій долі своїй! Олег Олійників

Не виходь у море

під чужим вітрилом

Не виходь у море

під чужим вітрилом.

Там свої закони і незримий шлях.

Як немає вітру, не потрібні й крила.

Тут не допоможе небо і земля.

Не виходь у море з думкою лихою.

І з порожнім серцем

не збирайсь у світ.

Хай проміння мрії сяють над тобою

й матері молитва, як наснаги цвіт.

Не виходь у море, як зоря тьмяніє.

Не шукай ти долі з прапором чужим,

бо чужинська ласка – це ще не надія,

а красивий берег – ще не рідний дім.

Навмання не варто в море вирушати.

Хто зродивсь для моря,

значить для борні.

Як на «вічний якір»

десь прийдеться стати,

з піснею додому душу поверни.