Нещодавно в Одесі завершився традиційний фестиваль «Зустрічі в Одесі», що став уже улюбленим для більшості шанувальників театрального мистецтва. Про те, яким було це театральне свято, чим відрізнялося від попередніх, і про свої найближчі плани кореспондентові «ОВ» розповів директор Одеського академічного російського драматичного театру, співголова фестивалю Олександр Копайгора.
– Олександре Євгеновичу, що цього разу справило найбільше враження? Щось приємно здивувало, потішило? А можливо, і щось засмутило? Чи були якісь, скажімо, нестандартні ситуації?
– Та сам фестиваль, який цього року протривав набагато довше, ніж у попередні роки, – цілих 12 днів! – вже став нестандартною ситуацією… Зізнаюся, я неймовірно щасливий, що до нас приїжджав театр «Гешер» із виставою «Якіш і Пупче». Але от публіка наша трохи здивувала. Глядачі, на мій погляд, не зуміли розібратися в тому, що до нас приїхав один із найкращих театрів світу. Робота, яку привезли ізраїльтяни, була, як то кажуть, на межі фолу. Але межу вони цю не переступили. Постановка, гра акторів – просто потрясні. Було і смішно, й сумно. Але разом з тим театр показав класну комедію.
Небагато більшого я очікував від театру Калягіна «Et Cetera». Вистава, яку вони привезли, – «Моя Марусечка» – у Москві йде на малій сцені, і там вона, напевне, виглядає добре, але якось по–своєму. Тут вона виглядала трохи гірше. Гадаю, що їм це треба було передбачити, коли планували поїздку на фестиваль… Дуже радий появі в Одесі Київського академічного драматичного театру «На Подолі» із цікавою роботою «Льовушка».
Ми вже домовилися з декількома дуже відомими театрами стосовно їхньої участі у фестивалі наступного року. Як бачите, планувати починаємо заздалегідь, бо ставимося до добору театрів дуже серйозно.
– А хто обирає виставу, з якою той чи інший театр приїжджає на фестиваль?
– У деяких випадках вибираємо ми, як організатори фестивалю, в інших покладаємося на сам театр. Наприклад, те, що привіз театр «Гешер», ми не вибирали, як не вибирали й виставу, з якою приїхав калягінський «Et Cetera».
Що стосується театру імені Коміссар–жевської… Їхньому вибору ми довірилися під враженням вистави, з якою вони були в нас минулого року і яка вчинила тоді фурор. І цього разу вони привезли дуже цікаву п'єсу. Але, об'єктивно кажучи, трохи не дотягли її з погляду режисури. А могли б зробити на тому ж рівні, що й режисерська робота вистави «Одеса біля Океану» нашого театру, яка, мушу відзначити, подобається фактично всім… До речі сказати, глядачі завжди захоплюються блискучою грою головного виконавця актора Олега Школьника, і вона справді така, але іноді забувають не менш чудову роботу режисера–постановника Михайла Чумаченка… Коміссаржевцям ми довірилися лише подивившись ті уривки п'єси Майї Тульчинської «Пристрасті за диваном», що нам надіслали. Але, повторю, здається, можна було б зробити виставу ще кращою. Хоча й у такому варіанті реакція глядачів була досить позитивною.
Але от одну із вистав – учасників фестивалю ми подивилися, звичайно, повністю й багато разів. Це наша вистава «Примха» у постановці Леоніда Хейфеца та Олексія Литвина.
– А чому вибір випав саме на неї?
– Це російська класика, і до того ж у постановці одного з найкращих режисерів – Леоніда Хейфеца. Незважаючи на те, що вистава викликала суперечки серед присутніх у залі театральних критиків, загалом вона одержала гарні оцінки і у професіоналів, і в глядачів, судячи з оплесків. Якщо повернутися до теми, що приємно потішило, – це творча зустріч із Юрієм Рибчинським. Вечір був дивовижний – дуже добрий, зворушливий, і тому реакція глядачів була відповідною – тривалі овації. Гадаю, що такі зустрічі в межах фестивалю стануть традиційними. Але, на жаль, не так багато акторів мають свої творчі вечори. Зараз ми на цю тему ведемо переговори з відомою акторкою Світланою Крючковою.
– Олександре Євгеновичу, Ви сказали, що були здивовані тим, що глядачі не оцінили належним чином театр «Гешер». Мене також дещо засмутила поведінка частини публіки на виставі «Моя Марусечка» театру «Et Cetera». Завжди здавалося, що наші глядачі одні з най–ввічливіших та найвихованіших, і навіть якщо їм трохи нуднувато або щось не зовсім влаштовує у п'єсі, вони терпляче додивляться до кінця і лише потім висловлять свою думку. Але коли після перших 30 хвилин від початку вистави в партері почався гомін і гуркіт через частину глядачів, які піднімалися та виходили із зали, стало трохи соромно за таких «шанувальників мистецтва»… Скажіть, а чи траплялося таке на прем'єрах вистав вашого театру?
– Ні, ніколи нічого подібного не було.
– То ж як розцінювати поведінку частини глядачів, як якийсь демарш?
– Можливо, своєрідний демарш, а можливо, просто трапилися невиховані люди, які чекали появи Олександра Калягіна, але зрозумівши, що він не бере участі у виставі, демонстративно вийшли із зали. Ці люди, очевидно, не розібралися в тому, що в постановках театру Олександра Калягіна може брати участь не лише Олександр Калягін, а й інші актори. Проте переважна більшість глядачів залишилися до кінця і подякували артистам за гру своїми тривалими оплесками.
– Останнім часом стало популярним ставити вистави за текстами оповідань або повістей, а не за п'єсами. У таких випадках, як правило, відсутня звична драматургія, і не всім глядачам зрозумілі такі театральні постановки. Із чим це пов'язано?
– Багато які театри експериментують таким чином, бо не можуть знайти гарну драматургію. Скажімо, я протягом року прочитую 100 – 120 п'єс, і рідко яка з них «чіпляє» так, щоб захотілося її поставити. Одна з небагатьох за останній час, яка справді «зачепила», – це п'єса Юрія Рибчинського «Едіт Піаф». Вона вже йде в Київському театрі ім. Івана Франка, але в нас вона буде поставлена абсолютно інакше, по–нашому. Тобто це буде зовсім інша вистава, і Едіт Піаф у ній зовсім інакша, ніж у киян. Де ви бачили, наприклад, ту саму Офелію? Або того самого Гамлета? А ніде й ніколи, бо кожен театр ставить «Гамлета» по–своєму. І це звичайно і нормально, бо в кожному театрі свої акторські індивідуальності, своє розуміння та ставлення до того чи іншого драматургійного матеріалу.
– Олександре Євгеновичу, вже десять років як Російський драматичний театр дає свої «Уроки мистецтва» юним глядачам. На це йдуть певні сили та кошти. Яку мету переслідує театр, зберігаючи у своєму репертуарі вистави для дітей та підлітків?
– Протягом навчального року до нас приходять учні середніх шкіл, починаючи з першоклашок і до старшокласників. Для кожної вікової групи в нас свої вистави. Наприклад, найменшим ми показуємо «Чиполліно» або «Червону Шапочку», а для старшокласників цього року покажемо два з трьох оповідань Антона Чехова із вистави «Рецепти кохання». Для чого ми це робимо? Усе дуже просто. Так ми будимо в дітях любов до театру, виховуючи при цьому не лише наших майбутніх глядачів, але й загалом культурних, здатних цінувати мистецтво громадян.
– Незабаром можна чекати прем'єру вистави «Едіт Піаф». А чим ще потішите глядачів?
– Зараз у роботі музична вистава «Цирк» за Чеховим. На столі в мене лежить п'єса французького драматурга Жуз’єна Баласко «П'яна ніч». Це дуже смішна комедія. Французи самі привезли її нам і запропонували для постановки, причому частину витрат вони готові взяти на себе. Є ще одна величезна робота, яку я поки що тримаю в таємниці. Але якщо все вийде, це буде чудовим подарунком для наших глядачів.
