«Одеські вісті» часто пишуть про кіно. Про фестивалі та прем'єри, про проблеми… краще скажімо – про перспективи кіностудії. І ми відчули, що настав час відкрити нову рубрику. Дали їй ім'я – «На вулиці братів Люм’єрів». Так–так, тих самих родоначальників. Уявімо, що ми разом із вами прогулюємося цією вулицею й зустрічаємо цікавих людей зі світу кінематографа. Бесіда з одним із них – у сьогоднішньому номері «ОВ».
В Одесі відомий російський актор і режисер Воло–димир Шевельков розпочав зйомки нового серіалу. Незважаючи на зайнятість, він знайшов час і відповів на запитання кореспондента «ОВ».
– Володимире, який сюжет вашого серіалу?
– Ми розповімо про відомі історичні події, що відбулися в російській станиці Кущевська. 12 серій знімаємо під Одесою на замовлення відомої московської кінокомпанії «Профіт». Скажу щиро: мав був знімати інший режисер, але він не зміг. Тож я – «швидка допомога» або навіть як реанімація! Але в цьому серіалі мене не побачать. Мені до душі режисура. Нещодавно в Петербурзі знімав новий серіал про Шерлока Холмса. Ми з Пітера зробили такий противний недоглянутий Лондон. Знімали в різних місцях, і навіть там, де залишився вже напівзруйнований світ із червоної цегли, така промислова архітектура.
– Ви також зняли декілька кліпів для співачки Тетяни Буланової…
– Це було давно, років 17 тому. Один із перших і, на мій погляд, найвдаліших кліпів, який ми зробили з Тетяною, – «Ясне моє світло». Зараз ми іноді зустрічаємося в Петербурзі, адже я добре знаю її чоловіка Владислава Радимова, який виступав за пітерський футбольний клуб «Зеніт».
– Так Ви ще й уболівальник!
– Зі стажем. А за «Зеніт» уболіває все моє місто! До речі, як і Ваш земляк, а нині петербуржець, – відомий актор Сергій Мігіцко, я завжди дуже засмучуюся, коли наші програють, особливо в єврокубках. Дуже сподіваюся на бразильця Халка, якого купили за кілька десятків мільйонів доларів…
– Спілкуєтеся з відомим ф–натом «Зеніту» Михайлом Боярським?
– Аякже! Ми з ним на стадіоні іноді зустрічаємося, та й не тільки. Нещодавно був ювілей акторки Ірини Мірошниченко, вона збирала всіх артистів, чиєю мамою була в кіно. Це було в Московському будинку кіно, там я й зустрів Михайла Сергійовича. Ми докладно поговорили про «Зеніт», про успіхи та поразки.
– Поговорімо про джерела успіху. Як Ви потрапили в кіно?
– Другий режисер картини «У моїй смерті прошу винуватити Клаву К.» був знайомий із викладачем фізкультури з електротехнічного інституту, де я навчався. Той запитав, чи немає яких–небудь хлопців для зйомок. Той чомусь згадав про мене. Режисер фільму Ернест Ясан виявився дуже добрим дядьком. По суті він і відкрив для мене велике кіно. До речі, це для нього теж був перший фільм. Ми досі іноді зустрічаємося. І з днем народження намагаємося вітати один одного. Отож, інститут я покинув, а потім закінчив ВДІК.
– І посипалися пропозиції?
– Так, іще до всім відомої картини «Гардемарини, вперед!» я був, мабуть, найзніманішим молодим артистом Радянського Союзу. Згадую «У моїй смерті прошу винуватити Клаву К.», «Пригоди принца Флорізеля», «Поїзд поза розкладом», який, до речі, знімали на Одеській кіностудії, і багато інших робіт. І попри те, що саме після «Гардемаринів» на мене «напала» популярність, я досить спокійно ставився до цієї картини. Навіть не хотів їздити по всій країні з концертами та співати заголовну пісню «Не вешать нос, гардемарины!» Втомився.
– Якийсь час не знімалися?
– Був такий період, коли акторська професія стала мені нецікава. Я пробував писати вірші, 1988 року працював за стійкою бару в ресторані брата. Але мене вистачило тільки на півроку. А потім відкрив першу компанію з виробництва реклами. Адже про режисуру я замислювався від перших ролей у кіно.
– А чому не знялися в продовженні «Гардемаринів»?
– Мене не запросила режисер картини Світлана Дружиніна. У нас із нею не склалися відносини. До речі, другий і третій фільми провальні, що визнали й глядачі, тому їх дуже рідко й показують. А першу картину крутять постійно.
– З «гардемаринами» Дмитром Харатьяном і Сергієм Жигуновим спілкуєтеся?
– Так. Я бачив нещодавно й Сергія, і Дмитра в Москві. Так, із Дмитром зустрілися біля Будинку кіно, і він запросив у гості до себе, на Нову Ригу, під Москвою, він там будинок, здається, чи то купив, чи то спорудив.
– Наші читачки напевне пам'я–тають Вас і в ролі американ–ського мільйонера Френсіса Моргана в картині «Серця трьох». Легко гралося?
– О, це моя улюблена робота! Для мене «Серця трьох» у тисячу разів дорожчі, ніж ті ж «Гардемарини». Картину зробив прекрасний режисер Володимир Михайлович Попков, що вже пішов, на жаль, із життя. Він іще зняв серіал «Графиня де Монсоро», пам’ятаєте такий? Отож, у картині зіграли Сергій Жигунов і Дмитро Харатьян. Першу частину знімали в Ялті й трішки в Бомбеї. В Індії така натура – пальми, море й дуже добродушні люди. Ми з Оленою Хмельницькою та Сергієм Жигуновим просто купалися у своїх ролях. А Дмитро до нас долучився у другій частині – у нього була не головна роль, але ми втрьох від часу перших «Гардемаринів» уперше зустрілися на знімальному майданчику.
– До речі, Ви знімалися в цьо–му фільмі з покійним Ігорем Квашею. І шанувальники кіно тепер зі смутком перебирають у пам'яті його ролі…
– Дуже шкода, що він від нас пішов. Чудовий дядько! Коли кілька років тому я знімав фільм «Василівський острів», то запрошував його на зйомки на одну з головних ролей. Ми вже підготували костюми. Його дружиною за фільмом мала бути Аліса Брунівна Фрейндліх, вона дуже хотіла цього. Але Ігор Володимирович мав випускати в «Сучаснику» виставу «Три сестри» й залишився в Москві. Мені було так шкода! Коли ми разом знімалися, йому було близько 60, але ми не відчували різниці. Він був дуже живий, проводив із нами, молодими, час в одній компанії. Ми особливо тоді не дискотечили, але відпочивали й веселилися в Криму дуже пристойно. А ще з таких великих акторів, які на мене справили сильне враження, була і є Ада Роговцева. Я грав її сина у фільмі «Було в батька три сини». Це честь.
– А що це за загадковий фільм «Вишневі ночі»?
– Це був 1991 рік. Картина за повістю Бориса Харчука розповідає про боротьбу НКВС із загонами УПА на Західній Україні в повоєнний час. Знімали в Чорткові – містечку в Тернопільській області. Це історія про Ромео та Джульєтту по–українському. Він – НКВСник, вона – з УПА, і в них було кохання. Потім їх убили.
– Українську мову розуміли?
– Я все розумів, що мені говорили українською мовою. Справа в тому, що українську, білоруську, чеську, польську можна розуміти. Потрібно тільки трохи подумати. А найцікавіша для мене – це болгарська мова. Якщо прислухатися, то в принципі теж усе зрозуміло. А російська мова цікава своєю синтетичністю. Вона ладна всотувати будь–яке слово, якщо їй сподобається!
– По телебаченню іноді показують картину «Визнати винним», де Ви в одному з епізодів були геть поголений. Як зважилися на це?
– Іноді в кіно потрібно йти на такі жертви. Я сам себе поголив і прийшов на знімальний майданчик. Усі остовпіли. Це було потрібно за сюжетом, я грав такого молодого лиходія, який став злочинцем, убивши свою подругу.
– … яку зіграла нині відома акторка Віра Сотникова. А після цього зустрічалися в кіно?
– Ні, ніколи більше не бачив. Ми якось більше не перетиналися, ні на знімальному майданчику, ні в житті. У нас, очевидно, не склався творчий тандем. Так само як і з Надею Горшковою – Клавою – з фільму «В моїй смерті прошу винуватити Клаву К.»… Я її від часу зйомок більше не бачив. Знаю, що вона вийшла заміж за якогось американця й виїхала з ним за кордон.
– «Пригоди принца Флорізеля» – прекрасний фільм, прекрасні актори. Не тушувалися?
– Та що ви, це був чудовий фільм Євгена Татарського – Олег Даль, Ігор Дмитрієв, Михайло Пуговкін, Олена Соловей – прекрасна школа для мене. Те, що фільм часто показують, засвідчує високу якість картини. Адже там усі акторські роботи виконано на найвищому рівні. Плюс мальовничі натурні зйомки під музику. До речі, з Оленою Соловей ми потім зустрічалися в іншій невеликій студентській картині, її назву точно не згадаю. І в тому фільмі моїм дідусем був знаменитий актор Сергій Філіппов. Я добре пам'ятаю, як ми озвучували фільм. В одній студії була Соловей, а в іншій Філіппов, і я не міг зрозуміти, куди бігти. Вона говорила – досить, іди сюди, і Філіппов теж. Але ж тоді технологія була така, що актори тільки всі разом мали стояти біля мікрофона під час озвучування. Тому вони так мене квапили.
Я взагалі все це зараз згадую з ностальгією, адже мені доля подарувала спілкування з такими великими акторами.
