В Одеському театрі музкомедії за повного аншлагу пройшла антрепризна вистава «Пізня любов». По закінченні відомий актор театру та кіно, народний артист Росії Еммануїл Віторган, який грав у спектаклі, відповів на запитання кореспондента «ОВ».
– Еммануїле Гедеоновичу, Ви приїхали до Одеси з новою виставою, в якій граєте разом із Леонідом Каневським і Кларою Новиковою. Як гралося?
– Власне, завдяки Новиковій ми й здійснили постановку. Клара принесла п'єсу Валерія Мухар’ямова «В тіні виноградника», написану за мотивами оповідання Ісаака Башевіса–Зінгера, запропонувала її нам із Леонідом. І із цією виставою ми вже встигли з’їздити до Ізраїлю та Німеччини, побували в декількох містах Росії. У Москві був великий успіх! До Одеси приїхали з Кишинева, де був аншлаг в оперному театрі, овації. І у вас зібрали велику залу, стільки людей...
Мені нестямно подобається виходити на сцену в компанії таких чудових акторів. Відзначу, що Клара Новикова грає просто феноменально! А це ж для неї був якоюсь мірою ризик: зі свого жанру, де вона виступає сама, їй потрібно було звикати до роботи зовсім іншого плану – з партнерами–чоловіками, та ще й двома одразу.
– Ви практично щороку буваєте в Одесі. Чи помічаєте зміни в місті з кожним приїздом?
– Кардинальних змін – ні, але мені подобається, що в Одесі реставруються старовинні будинки, споруджені ще в XIX–XX століттях. Це не може не тішити. Взагалі я пам'ятаю Одесу з дитинства, бо школярем часто сюди приїжджав із батьками. Про ту стару Одесу в мене залишилися найчудовіші спогади.
– У нас добре пам'ятають В. Ви–соцького… Були з ним знайомі?
– Так, ми ж колеги за цехом, хоча жодного разу не знімалися ра–зом і працювали в різних театрах. Ми часто зустрічалися у спільних компаніях. З великою симпатією ставилися один до одного. Але близьким приятелем, а тим більше другом, я його назвати не можу. Ми познайомилися в Москві, чи то в Центральному будинку актора, чи то на прем'єрі якогось фільму, я зараз точно вже й не згадаю. Я багато разів бував у Театрі на Таганці, бачив його роботи. Особливо вразив «Гамлет», де Володя геть цілком віддавав себе – з першої до останньої хвилини. Це було геніально! Взагалі Юрій Любимов – чудовий режисер. Він умів робити такі шедеври! І добрати блискучий акторський склад! До речі, я теж працював на Таганці, але Висоцького вже тоді не було живого.
– Еммануїле Гедеоновичу, Ви нещодавно зіграли головлікаря в новому російському серіалі «Скліфосовський». Скажімо так – незвичайна роль…
– Не знаю чому, але режисер Андрій Селіванов вбачав у цій ролі саме мене – і запропонував зіграти. Я, довго не вагаючись, погодився, тим більше що моїм партнером став блискучий молодий актор Максим Аверін, який знімався у відомих серіалах «Глухар» і «Служу Радянському Союзу». У мене перед тим були «медичні» ролі, але головлікарем я ще ніколи не був! А назва серіалу «Скліфосовський» уже багато чим сама говорить за себе. Знаменитий «Скліф» – головний інститут «швидкої допомоги» – знає багато хто, і зазирнути в його життя ізсередини, бодай і в вигаданому сценарному варіанті, завжди цікаво. Вийшла, на мій погляд, дуже достойна робота. До речі, у мене взагалі багато знайомих лікарів, адже свого часу люди цієї чудової професії буквально витягли мене з того світу, коли я хворів на рак. Упевнений, що немає професії ближчої до людини, ніж лікар.
…А так кого я тільки не грав: оберштумбанфюрера, будівельника, командира підрозділу пожежної служби, бандитів різних мастей. Прожив багато різних життів на кіноекрані.
– І навіть були «чародієм» у картині режисера Костянтина Бромберга, знятій на Одеській кіностудії…
– Ця чудова казкова історія за сценарієм братів Стругацьких одержала велику популярність після виходу на екрани країни. Картину знімали в Одесі, Москві та Суздалі. У ній мені навіть випало продемонструвати свої скромні вокальні дані, виконавши пісню в дуеті з Михайлом Свєтіним. До речі, багато які подробиці сценарію було взято з повісті Стругацьких «Понеділок починається в суботу», однак «Чародії» не є екранізацією цієї книжки.
– Фільм веселий, добрий і яскравий. Але Ваш одеський кіношлях набагато довший.
– Так. От із останнього – в картині «Пістолет Страдіварі». Я ще ніколи не мав такої малої кількості знімальних днів – лише два. Але я охоче погодився на зйомки, бо перебування в цьому місті за будь–якої зручної нагоди важливе. Адже мої близькі та рідні родом з Одеси. Батько закінчив Одеський борошномельний інститут. І перед війною будував, а потім відновлював борошномельну промисловість по всій країні. Тому ми об'їздили велику кількість міст СРСР – Баку, Ставрополь, Астрахань, Ленінград…
– Люди в цих містах напевне пам'ятають і люблять актора Віторгана. І неоднозначно ставляться до роботи метрів у серіалах.
– Не дуже часто, але погоджуюся й на таку роботу. Звичайно, матеріальний бік теж відіграє чималу роль. У мене є діти, онуки, правнуки. Мені дуже хочеться, щоб їхнє життя було нормальним, і я їм намагаюся допомагати.
– Ви перетинаєтеся з Арменом Джигарханяном, із яким знімалися у відомій радянській картині «Професія – слідчий»?
– Так, ми працювали в цій картині ще на початку 80–х і спілкуємося понині. Я грав ватажка банди, адвоката. Це був потужний фільм із суто психологічної точки зору. Його зняв уже нині покійний режисер Олександр Бланк. Немає вже й Георгія Буркова, який грав слідчого.
Так от, із Арменом ми періодично зустрічаємося в Москві в драматичному театрі, яким він керує. Театр хоча й молодий та невеликий, але вже відомий, бо Джигарханян зібрав сильну трупу, здебільшого молодих і дуже талановитих акторів. Вони роблять дуже цікаві постановки.
– Еммануїле Гедеоновичу, ідуть від нас актори великої радянської школи. Ви працювали з ними, жили серед них… Боляче?
– Боляче, дуже… Ось нещодавно пішов із життя Ігор Кваша – видатний був актор. Створив разом із Єфремовим і групою акторів знаменитий театр «Современник», якому віддав усе життя. А бачилися ми з ним незадовго – буквально за тиждень до смерті. Ми з дружиною Іриною проїжджали по вулиці Тверській у Москві й раптом бачимо: Ігор сидить на автобусній зупинці. Я запитав: «Що ти тут робиш?». А він: «Така товкотнеча, затори! Не став брати машину». А я кажу: «Ну давай ми тебе довеземо». І він таки погодився. Добре поспілкувалися.
Дуже жаль і за Олександром Бєлявським, із яким ми грали у картині «Тривожна неділя». Так це все відбулося несподівано – ми втратили двох великих акторів буквально за один місяць.
– Ви знаєте про долю Сергія Шевкуненка – піонера Мишка з картини «Кортик», у якій Ви зіграли головну негативну роль офіцера Нікітського?
– Так, його вже давно немає живого. Знаю, що він не раз сидів у в'язниці, став лідером злочинного угруповання. Його застрелили у власній квартирі в Москві в 90–ті роки. Це така дикість... Дуже шкода, що Сергій пустився берега і сам закопав свій великий талант драматичного актора.
– Майже три роки тому в Москві до Вашого 70–річчя відкрився культурний центр Еммануїла Віторгана. Чим він займається?
– Це була моя давня мрія. Там зала невелика, розрахована не більш ніж на сто чоловік, що дає змогу створити таку камерну, дружню атмосферу спілкування. В центрі проходять творчі вечори. Джазові, літературні... Я сам граю невеличку моновиставу. По закінченні люди до мене підходять із подяками, дарують квіти. Заради цього я ладен грати, поки можу стояти на сцені.
– А як Вам вдалося відкрити такий центр? Адже справа витратна.
– Ви знаєте, у ремонт довелося вкласти чимало особистих коштів, навіть продав дачу. Як то кажуть, мистецтво вимагає жертв. Але мені й допомогли дуже. Приміщення в самому центрі столиці – на Остоженці – виділив тодішній мер Москви Юрій Лужков, за що я йому дуже вдячний і понині.
– Знімаєтеся й зараз?
– Зараз багато пропозицій, але я вибираю. Адже в мене не так багато часу. Граю багато вистав, і не тільки в Москві. Відпочинку практично немає. Я затребуваний. І слава Богу!
– Але, наприклад, футбол подивитися встигаєте?
– За настроєм. Я не фанат. Але коли бачу гарну гру, то маю величезне задоволення. Були часи, коли дивився матчі за участю московського «Спартака» та київського «Динамо» в чемпіонаті СРСР. Тоді інший був футбол – як на мене, цікавіший та змістовніший, а головне, масовіший – стільки люду ходило на стадіони. Які були футболісти, які імена! Я багатьох гравців добре знав, спілкувався. Але ця епоха вже відійшла…
– Еммануїле Гедеоновичу, наостанок – Ваші побажання читачам «Одеських вістей».
– Найголовніше, мої любі, хочу сказати – ми не так довго живемо, ставімося одне до одного уважніше та з повагою. А я сподіваюся, що ще не раз до вас приїду, якщо буду живий–здоровий.
Довідка
Еммануїл Гедеонович Віторган народився 27 грудня 1939 року в Баку. Закінчив ЛДІТМіК (1961 р.) і став актором Псковського театру ім. О.С. Пушкіна. З 1963 р. – актор Театру драми та комедії (Ленінград), з 1967 р. – театру ім. Ленінського комсомолу (Ленінград), з 1971 р. – Московського драматичного театру ім. К.С. Станіславського, з 1982 р. – Московського театру драми та комедії на Таганці, з 1984–го по 2006 р. – Московського академічного театру ім. В. Маяковського.
