Диво зі світу травматології
66–річний Станіслав Герасимович Павлов, стоячи на милицях у коридорі 3–го травматологічного відділення МКЛ № 11, посміхається і намагається трохи пританцьовувати. Його можна зрозуміти: перенісши в дитинстві кістковий туберкульоз, він зіштовхнувся з небезпекою стати інвалідом через руйнування кісток таза. Йому було зроблено операцію, що калічить, – артродез тазостегнового суглоба. Вона полягає в тому, що суглоб штучно знерухомлюється. Свобода пересування в людини після цього дуже скорочується. І багато років викладачеві на той час Одеського інституту зв’язку доводилося лише мріяти, що він знову зможе ходити.
Станіслав Герасимович не з тих людей, хто здається. Він їздив на консультацію до Німеччини. Але там роз’єднувати артродез та встановлювати рухливий ендопротез не наважилися – пройшло багато років, і як кажуть медики, вже не було анатомічних орієнтирів, за якими можна було б відновити суглоб. На таку ризиковану операцію, коли хірурги не мають права на помилку, тому що переробити вже нічого не вдасться, зважилися лише у МКЛ № 11. Павлова протягом двох з половиною годин оперували завідувач кафедри травматології та ортопедії ОНМедУ, доктор медичних наук, професор Юрій Сухін, завідувач III травматологічним відділенням, лікар вищої категорії Олександр Гурієнко, хірурги–травматологи Віктор Караман та В’ячеслав Маравенко.
Втім, тих, хто знайомий з одеською медициною – практичною та науковою, це не здивувало. Наші травматологи вже давно працюють нарівні з колегами із провідних клінік Києва і Дніпропетровська. Та й взагалі Одеса була одним з першопрохідників освоєння ендопротезування. І сьогодні своїх позицій не втрачає.
– Фахівці нашої кафедри на базі МКЛ № 11 виконують ендопроте–зування тазостегнових, колінних, плечових, ліктьових, гомілковостопних суглобів, – розповідає Юрій Сухін. – Виконуємо протезування при артрозах, переломах, пухлинах стегна. В Україні на такому рівні працюють хіба що в Києві. Плечові суглоби, наприклад, у нашому місті протезуються лише на базі МКЛ № 11. У нас накопичений майже 20–річний досвід роботи у цьому напрямі. В Україні ж аналогічні досягнення є на рахунку лише колег з Києва та Дніпропетровська.
У Станіслава Герасимовича тепер попереду черговий етап післяопераційної реабілітації. Олек–сандр Валентинович Гурієнко просить свого пацієнта «поспішати повільно» – розробляти ногу, поступово збільшуючи навантаження. Від здатності стримати своє прагнення якнайшвидше відновити стереотип ходьби багато в чому залежить остаточний результат. Тому що якщо поквапитися, організм може відторгти ендопротез.
Розмовляючи з лікарями, які виконали цю унікальну операцію, що відкриває перспективи поліпшення якості життя для багатьох пацієнтів, яким раніше також провели операції, що калічать, не переставала думати про реабілітаційний центр.
Справа в тому, що при складних втручаннях з ендопротезування етап реабілітації не менш, а часом і більш важливий, ніж сама операція. Пацієнт повинен правильно розробляти ногу та вчитися ходити. Краще, якщо це буде відбуватися під наглядом досвідченого лікаря. Самостійна реабілітація, коли людина іде шляхом проб та помилок, найчастіше призводить до набагато нижчих, ніж очікувалося, результатів. А часом і зводить нанівець усі зусилля лікарів – як вже говорилося, ендопротез може не прижитися.
– Ми хочемо на базі кафедри та відділення нашої багатопрофільної лікарні створити реабілітаційний центр для післяопераційного відновлення найскладніших хворих, – далі розповідає Юрій Сухін. – Так працюють за кордоном. Сподіваємося, що наша ініціатива буде підтримана медичним університетом, керівництвом охорони здоров’я міста. І ми створимо цілісну систему виходжування та повернення до повноцінного життя пацієнтів, які перенесли складні операції з ендопротезування.
Лана ВОЛІНА
Нехай маля запитає...
– Скажи «мамо», скажи «тато». Бодай щось скажи... – Молода жінка благаючими очима дивиться на своє маля, зневірившись почути хоча б одне слово. «Я не хочу, або не вмію. Я не знаю як. Допоможи мені, мамо», – відповідають їй великі чисті очі. Дитина мовчить, у той час як її однолітки беззупинно лепечуть, тішачи своїх батьків першими «агу» і «дай».
Не дуже давно на сторінках «ОВ» ми розповідали про Центр ім. Я. Корчака для дітей з відхиленнями у психофізичному розвитку і про відкриття його філії в Суворовському районі Одеси. Психологи, фізіотерапевти і логопеди беруть участь там у роботі із соціальної адаптації дітей. Якщо про роль перших двох спеціальностей у психокорекції незвичайних дітей неважко здогадатися, то функція логопеда для багатьох залишається загадкою. Про значущість слова у відкритті звичайного світу свідомості незвичайних дітей розповідають завідувач філії центру в Суворовському районі, дефектолог, логопед Леонід Краснов і вчитель–дефектолог, логопед Ангеліна Лютикова.
– Наскільки правильно, гарно та спокійно говоритиме дитина, залежить насамперед від того, як розмовляють її батьки, – говорить Л. Краснов. – Мовлення мусить бути неквапливим і музикальним, із чіткою артикуляцією. Частина дітей не вимовляють літеру «р» або шепелявлять не тільки через анатомічні особливості, але й через наслідування дорослих. У дитячому віці ми копіюємо своїх героїв, тобто батьків, у їхніх жестах, ході й мові.
– З моменту народження дитини слід звертати увагу на те, як вона реагує на мову, і фіксувати всі незвичайні моменти, – говорить А. Лютикова. – Дорослим важко визначити, наскільки правильно розвинене мовлення їхньої дитини. Тому необхідно знати, що для кожного віку є набір стандартних ознак, які свідчать про нормальний розвиток дитини. Є стани дитини, коли вона не реагує на різкі звуки або своє ім’я, не дивиться в очі. В цьому разі, що раніше батьки приведуть її до фахівця, то краще. Дуже важливий аспект – це слухати її агукання, белькіт, тобто перші звуки. Це перші спроби дитини вимовити голосні та приголосні, наприклад, «к», «г» тощо.
Кожна дитина розвивається індивідуально, але батькам слід пам’ятати, що до одного року вона уже може вимовляти перші слова. Іноді у дітей, з різних причин, спостерігається мутизм – відмова говорити. Дитина здорова, але вперто не говорить. Часто причини цього можуть бути психологічного характеру. Якщо ж маля не виголошує звуки, окремі фрази або в неї спостерігається порушена вимова, то настав час звертатися до фахівців. При логоневрозі (заїкуватості) порушення починається з мовних запинок, спотикання. За допомогою спеціальних логопедичних вправ спазми й судоми м’язів мовного апарату швидко усуваються. Але, якщо батьки не вживають заходів, якість мови згодом погіршиться. Велика кількість мовних порушень пов’язана із прискореним (тахілалія) і вповільненим (браділалія) мовленням. І це тільки порушення темпу мовлення. Відомі випадки, коли дорослі, сподіваючись на «либонь», не показували дитину лікарям до 4 років, і дуже важливий для корекції час було вгаяно.
Особливим дітям боротьба за «свободу слова» дається набагато складніше. У цих випадках надто важливо провести професійну діагностику, відокремивши загальний діагноз захворювання від мовленнєвого. А потім розпочати корекційні вправи.
Якщо не брати до уваги психологію, то окремим рядком в історії проблем з мовленням слід виділити анатомічні відхилення. Уже при народженні дітей із ДЦП у будові їх органів артикуляції є зміни, включаючи неправильну роботу дихальної системи. Також наявне й відставання в розвиткові інтелекту. Коли дитина дорослішає, ці зміни зберігаються й навіть посилюються. На жаль, не всі діти з діагнозом ДЦП у майбутньому зможуть говорити.
– У нас є група дітей, що не говорять. І ми, для того, щоб виховати у них правильну реакцію на мову, постійно з ними розмовляємо, – далі розповідає А. Лютикова. – За допомогою звуків, жестів, міміки вони навчаються реагувати на мову. Дякувати, вітати, виражати жестами свої бажання – для них це кивнути головою, підняти руку, вказати на щось. Потім діти, які мають запас внутрішнього мовлення, своєрідний внутрішній словник, проходять заняття за Леб–системою за допомогою схематичних зображень на картках якої–небудь діяльності. Наприклад, людина з м’ячем означає заняття спортом, хлопчик і дівчинка взялися за руки – прогулянка. Результати занять вражають – якщо дитина хочее пити, то веде педагога на кухню і показує на чашку.
– Наш день починається з ранкового кола, на якому під час співу виконуються рухи різними частинами тіла, – далі розповідає А. Лютикова. – Багато які діти не можуть показати свій ніс, ноги тощо, а в такий спосіб вони пізнають своє тіло. Далі йдуть музичні заняття зі співу й прослуховування музики, розвитку мовлення і ознайомлення з навколишнім світом, що їх провадить дефектолог, а також ліплення й малювання. На всіх заняттях постійно звучить мова і всі дії проговорюються. Заняття дуже складні через різність діагнозів і супутні порушення. Наприклад, ДЦП може бути обтяжений поганим зором або слухом, хтось справляється із завданням швидше, а хтось не встигає. А оскільки всі слова проговорюються на видиху, когось треба навчити ще й правильно дихати.
«Немає ненавчанних дітей» – такий прин–цип роботи фахівців центру. Усе залежить від діагнозу й методики, добраної для корекції. Часті випадки, коли замість комплексного підходу батьки захоплюються медикаментозним лікуванням, не шкодуючи грошей на найдорожчі препарати. Вони забувають про необхідність докладання власних зусиль для розвитку дитини й залучення фахівців різного профілю. Настане час, коли вони, озирнувшись назад у підрахунку вгаяних років спілкування, запитають себе, чому не зробили цього раніше? А їхнє підросле маля вимовить: «Скажи, мамо, чому я так довго мовчав?»
Олексій ЛЕОНІДОВ
