Олександр Філіппенко. Яскравий, багатогранний. Йому не треба рекомендацій. Сьогодні він співрозмовник «ОВ».
– Олександре Георгійовичу, Ви щойно дві години відпрацювали на сцені в «Демарші ентузіастів». Які відчуття?
– Звичайно, мені складно, але загалом до такого стилю життя вже звик. Вистава цікава, не масова. «Демарш ентузіастів» зібрано з різних творів Зощенка, Довлатова, Аксьонова, Окуджави, є пісня Висоцького. Якщо зі 100 глядачів двоє–троє після вистави захочуть почитати Гоголя або Довлатова, отже, завдання виконано. Взагалі нас у Щукінському театральному училищі наставляли: завізуй, а потім імпровізуй. Тобто зроби вигляд на сцені, що ти справді вигадуєш на ходу. Тому в моїх виступах усе відбувається мовби зненацька, просто зараз.
– Просто зараз Ви в Одесі. Рік 2012–й…
– А я згадую 1958–й. За хороше навчання мама купила мені путівку на пароплав із Києва до Одеси. Згадую й Біляївку – ми їздили туди до родичів мами. Дивовижні місця. Ще в мене по лінії бабусі родичі в Дніпродзержинську – там неподалік типово українське село, біла хата, окрема пічка на городі. Усе це було в минулому столітті. Це як у Юрського є фраза в спектаклі: «Нумо без цифр – лише загальні поняття»…
А закрутилося–то все у Вашому пароплавстві – були чудові культурні програми «Одеса – Батумі – Одеса». Мене свого часу підсадив туди Роман Карцев. Взагалі я регулярно їздив до Одеси на свята 1 квітня. Брав участь у вечорах радянської сатири. До речі, з Одесою пов'язана цікава історія. 1989 року вийшов фільм «Серпень, що втікає», де я грав роль літнього героя–коханця. Після цього я вкотре приїхав із концертом, і в Одесі нас везла на машині жінка. Виявилося, вже подивилася фільм «Серпень, що втікає». І почала аналізувати нашу картину так, ніби вона стояла поруч із камерою. Це була така неймовірна жіноча інтуїція, просто разюча. До чого веду – велика сила мистецтва в тому, щоб знайти розуміння й відгук у глядача.
– Олександре Георгійовичу, робота в Театрі на Таганці – це як певна відзнака?
– Я прийшов туди 1969–го й пропрацював близько 6 років. Грав у виставах «Гамлет», «Товаришу, вір!», «Тартюф», «Година пік», «Пугачов» та багатьох інших, поставлених Юрієм Любимовим. Гадаю, відповів на Ваше запитання.
Пам'ятаю, як з Висоцьким ми ховалися від контрольних комісій, які намагалися впіймати за руку артиста, коли він передає «нелегальні» гонорари колезі. Доводилося нишком віддавати Володі гроші в антракті нашого «Гамлета», зараз це навіть якось смішно згадувати.
…Про роботу Висоцького треба сказати одне: це була шалена самовіддача!
– Є ролі, якими Ви не вдоволені?
– Ролей, за які соромно, у мене немає, як у кіно, так і в театрі. Школа в мене була хороша. Починав у студентські роки в естрадній студії МГУ «Наш дім». Ми грали там Гоголя, Зощенка, Салтикова–Щедріна. До цього я пройшов фізтехівський КВК, це був ще «домасляковський» період. Інженерив два роки. Потім – золоті роки на Таганці! У Щукінському одержав другий диплом, паралельно знімався, хоча у Юрія Петровича важко було вислизнути на зйомки. Потім був театр Вахтангова, в якому я пропрацював 20 років…
– Пам’ятаєте враження від першої кіноролі?
– Це був шофер Харламов у картині «Я його наречена». Справжнє добротне радянське кіно, де я пізнав ази професії. У мене були чудові партнери: Всеволод Санаєв, Валерій Носик, Наталя Величко. А у фільмі «Народжена революцією» з’явився інший типаж – бандитський. Потім довелося навіть зіграти Кощія в картині «Там, на незвіданих стежинках» і вбивцю в картині «Помилка Тоні Вендіса». І навіть у всім відомій картині «Візит до Мінотавра» у мене була головна негативна роль. Зі мною навіть чергові в театрі не хотіли розмовляти, вірили, що я – лиходій.
Але мій найулюбленіший фільм – «Мій друг Іван Лапшин». Великий руйнівник стереотипів Олексій Герман запропонував мені роль судмедексперта. Герман був опальним режисером, його фільм «Перевірка на дорогах» довго лежав на полиці. Були також запрошені Андрій Болтнев і Андрій Миронов, який намагався вискочити з амплуа опереткового героя. Фільм знімали «під хроніку», а це означало, по суті, не грати, дотримуючись принципу щукінсько–вахтанговської школи: актор–громадянин контролює актора–образ.
– Ви знялися у двох кіноверсіях «Майстра та Маргарити». З яким із режисерів – Карою чи Бортко – вам більше сподобалося працювати?
– Кара й Бортко – дві різні планети. Але в обох випадках це була робота із прекрасним текстом і чудовими партнерами. Від таких ролей, особливо Коров’єва, якого я зіграв у Юрія Кари 1994 року, не відмовляються. А Володимир Бортко – супротивник гротесків, він працює з новими комп'ютерними технологіями (наприклад, так знято бал у Воланда). Найцікавіше, що Бортко зробив мені пропозицію на Патріарших ставках, де й відбувається дія книжки, а я живу недалеко. Володимир Володимирович сказав: «Ти вже зіграв Коров’єва, а в мене зіграй Азазелло». І я з великим задоволенням погодився.
– А потім – цікавий віраж: «Моя прекрасна нянька» і «Бідна Настя».
– В «Моїй прекрасній няньці», як і в «Бідній Насті», мені були цікаві нові технології. Так, з одного боку, «мильна опера» – прибуток телеканалам і продюсерам за рахунок реклами, але з іншого боку – загибель для акторів. Із цієї манери гри дуже важко вискочити. Адже в серіалах не характери потрібні, а типажі. Хоча, звичайно, це можливість заробити, здобути популярність. Але якщо трапляється цікава партнерка, як Ольга Остроумова в «Бідній Насті», з якою можна в парі внести в дію скількись достоєвщини, тоді й у мильних операх можна дещо зіграти.
– Олександре Георгійовичу, а Ви відмовляли комусь із режисерів?
– Звичайно, траплялося, коли зранку читаєш сценарій, а ввечері кажеш, що «я до вашого Голлівуда їхати не хочу – у мене новорічні ранки». Це, звичайно, жарт.
– А якби справді запросили до Голлівуда?
– Це неможливо. Виходить – або грати, або транскрипцію згадувати. Я якось знімався у Андрона Кончаловського в картині «Близьке коло», грав там енкавеесника, і так намучився з вимовою. У Голлівуді навіть молодим акторам «з мовою» важко пробитися. Акцент чутно. У найліпшому разі нашій акторці довіряють роль польської піаністки, яка залишилася на Заході. У Голлівуді нам нема чого робити.
– Чи легко Вам у житті робити вибір, вирішувати щось доленосне?
– Спочатку було нелегко, а зараз моя дружина, родина навчають мене багато чого, зокрема не зациклюватися на поганому. Треба бути готовим до знаків долі. Інше питання, як цього навчитися? Я кажу дітям, що немає нічого страшного й безнадійного. Взагалі, якби мені хто–небудь сказав 1981 року, що буде 1991 року, то я б подумав що ця людина божевільна. Так усе змінилося. Але часи не обирають – у них живуть і помирають.
Довідка «ОВ»:
Олександр Філіппенко народився 2 вересня 1944 року в Москві. Закінчив із золотою медаллю школу № 54 в Алма–Аті. 1967 року – член студентської команди КВК МФТІ (чемпіони Клубу 1962/1963). 1967 року закінчив Московський фізико–технічний інститут за фахом «Фізика швидкоплинних процесів». Два роки працював старшим інженером в Інституті геохімії АН СРСР. 1974 року – театральне училище ім. Б.В. Щукіна. У 1964 – 1969 роках – актор і режисер естрадної студії МГУ «Наш дім», у 1969 – 1975 роках – актор Театру драми та комедії на Таганці. 1975 року Філіппенко вступив до трупи Академічного театру ім. Є. Вахтангова, де пропрацював 20 років. З 1996 року – керівник театру «Моно–Дует–Тріо» при Москонцерті. Знявся в понад 80 фільмах.
