Хрещений батько

Виповнюється 150­та річниця від дня народження видатного громадського та державного діяча часів Української Народної Республіки, оборонця рідної мови та культури, засновника кількох українських видань, мецената молодих письменників Євгена Харлампійовича Чикаленка.

У своїх «Спогадах» Євген Харлампійович напише, що його дід – Іван Михайлович Чикаленко­Годорожий походив з місць «вольностей», що на річці Саксагань. Другий дід, Петро Михайлович, за переказами, служив командиром резервного батальйону Житомирського піхотного полку, дислокованого у Києві. У вересні 1861 року познайомився і подружив з підполковником Андрієм Красовським, керівником патріотичної організації «Малоросійський комітет». Під його впливом пройнявся любов’ю до творчості Тараса Шевченка. З допомогою Чикаленка­Годорожого Красовський зміг потрапити до табору солдатів батальйону й розповсюдив відозву із закликом не брати участі у придушенні селянських заворушень.

А от батько став дбайливим господарем маєтку у селі Перешори тодішнього Ананьївського повіту Херсонської губернії.

До 9­річного віку Євгенко виховувався і навчався у родинному колі. А потім хлопчика відвезли до одеського пансіонату Рандаля. Там він провчився п’ять років.

Опісля було Єлисаветградське вище реальне училище. Там прокинулася у ньому любов до рідної мови, народу, що тяжко працює на землі, співчуття до знедолених.

На канікулах хлопець записує народні пісні, приказки, надсилає їх до часопису «Киевская старина». Там час від часу друкувалися фольклорні записи. Пізніше він упорядкує збірку «300 найкращих українських пісень».

Далі – Харківський університет. У його стінах ще витав дух українського таємного товариства. Більшість членів цього товариства, як і Київського та Одеського, відбували покарання.

1884 року студента природничого факультету виключили з університету. «За вільнодумство». «Перевиховувався» вдома, під наглядом поліції. Господарські справи покликали його до Одеси.

Молодий пан займався не лише господарськими та фінансовими справами. Члени одеської «Громади», які знали Євгена Чикаленка за його публікаціями у «Киевской старине», зокрема Михайло Комаров, запропонували взяти участь у підготовці «Словника української мови». Євген Харлампійович охоче погодився попрацювати у словниковій комісії. І працював у ній ефективно.

Велика заслуга Євгена Чикаленка також у виданні «Історії України» Миколи Аркаса. Він і тут допомагав коштами.

1897 року в Одесі було започатковано видання його перших брошур для селянства. У селянстві він вбачав запоруку процвітання країни. Він доводив, що державу треба будувати на середньому землевласникові.

…Облаштувавшись 1900 року у Києві, Євген Харлапмійович активно працює у київській «Громаді», а дещо пізніше стає засновником кількох періодичних видань – «Рідний край», «Громадська думка», «Рада».

…1902 року до книгарні на Хрещатику, що належала київській «Громаді», зайшов молодий відвідувач. Це був студент юридичного факультету університету Володимир Винниченко. До книгарні часто заходили молоді люди, особливо з провінції. Купували книжки, журнали, приносили й власні літературні твори. Початківців приймав, нинішньою мовою кажучи, літературний консультант.

Старому діячеві «Громади», що чергував того дня у книгарні, оповідання майбутнього юриста не сподобалося. Він щось буркнув уїдливе, і студент забрав рукопис. Негативний відгук його не зупинив. Він подався до редакції «Киевской старины».

Рукопис у нього взяли. Обіцяли швидко прочитати.

Того ж дня повернувся до Києва Євген Чикаленко. Зазвичай поцікавився новинами у редакції. Жартома запитав: за його відсутності чи не з’явився український геній?

Йому відповіли, що привітати з молодим талантом якраз можна. Але редактор часопису Володимир Науменко не хоче друкувати оповідання початківця, побоюється. Це, каже, «горьковщина». Допоможіть вплинути на редактора.

Чикаленко узяв з рук співробітника рукопис і почав читати. Читаючи, відчув у собі щось таке!.. Він дуже розхвилювався.

Євген Харлампійович прагнув спілкуватися з розумними, інтелігентними людьми, яким не байдужа доля України. Ні картярських забав, ні вина на його вечорницях не було. Він не хотів приваблювати до своєї оселі гультяїв та п’яниць, які згадували про своє козацьке походження лише за чаркою.

Гості – люди літні та молоді, чиновники, вчителі, юристи, студенти, – вільно спілкувалися, хто з ким бажав, знайомилися, читали власні твори, твори уже відомих письменників. А в ті вечори, коли приходили Микола Садовський, Панас Саксаганський, Микола Лисенко, народжувалися імпровізовані концерти, звучали пісні поневоленої батьківщини.

Саме на цих дружніх зібраннях­вечорницях і запримітив Євген Харлампійович чорнявого студента.

Одного разу він, заслухавшись бандуриста, заплакав. Чикаленко підійшов до нього. Юнак, виявляється, теж зі степового краю. Назвався Володимиром Винниченком.

… І от він, Чикаленко, меценат відділу белетристики відомого часопису, де друкувалися, поряд з російськими, твори українською мовою, мав вирішити долю ще однієї творчої особистості.

Не гаючи часу, Євген Харлам­пійович поїхав до редактора В. Науменка додому. Той спочатку віднікувався. Мовляв, інтереси часопису не дозволяють йому ризикувати. Але Чикаленко наполягав. Він так переконливо говорив про яскравий талант, майбутнє літератури, що редактор завагався. А почувши про виплату гонорару з гаманця землевласника, погодився підписати оповідання до друку.

Публікація не забарилася. Володимиру Винниченку хтось повідав історію появи його оповідання «Сила і краса» на сторінках популярного видання. Автор і меценат зустрілися. Щиро дякуючи Чикаленкові, автор назвав його своїм хрещеним батьком. Теплі почуття між ними збереглися назавжди.

Валерій ТРОХЛІБ,«Одеські вісті»

Володимир Невмитий

* * *

Буксир затято цупить сонце в бухту.

Пірна шукач і не зрина.

Захвилює таємна глибина.

Забути все. Найперше – ношу збуту.

Зачерпуй непочатого вина –

Стосунки сталі стануть більш розкуті.

Яка різниця: бути чи не бути.

Кигиче чайка, ніби заклина.

Кораблик не причалить цей ніколи,

Бо замість пірсу гребені б’ють люті.

Невже це – ми, зазвичнені до скрути,

Блукаємо, зчаровані, по колу?

Григорій Зленко

Український сонет

Сонет Зерова, Бургардта, Драй­Хмари

Не вкрив часу швидкотекучий дим –

Його примножив вчасно і так гарно

Цей чарівник із іменем Максим.

А згодом вже, немов в змаганні з ним,

Попрацював Павличко – і не марно.

Бували, втім, сонети й незугарні,

Та не журімось збитком нерясним.

Бог заповів мистецтво поетичне

Плекати дружно, невідступно, вічно,

Із усміхом веселим на устах.

Сонет живе у просторі і часі,

Як неминуща радість і окраса,

Мов віщий Сірин – мудрий райський птах.

Олекса Різниченко

Першого грудня

Я маю паспорт України !

Приходьте, друзі, на коньяк:

Ми разом справим паспортини :

Я вже не турок, я – козак!

Тисячолітний тризуб владний

З обкладки злотом мерехтить –

Тому цей день такий парадний,

Тому цей день такий святий!

Блакитножовтий прапор волі,

Що ворогів лякав, як грім,

Ввійшов потужно в наші долі

І осінив наш рідний дім!

У третьому тисячолітті

Вже без москов і без варшав,

Державно, вільно, справжньо жити

Нам Бог судив межи держав.

Тож вище келихи, панове!

За щастя вип’ємо, ачей

Всміхнеться доля козакові.

За Україну!

Будьмо!

Гей!

Віктор Стельмах

Продається дощ

Продається дощ,

між калюжами ходять ґави,

наторгуйтесь на борщ

і на чашечку чорної кави.

Тьмяна вежа зітхань,

дрібно падають краплі намистом,

гірко пахне герань,

парасольки штовхаються містом.

Дзвін монети обніж –

гаманцям не властиві мірки.

Не купили капіж

і дверей не впускають одвірки.

Микола Суховецький

Здалеку

Бронзовий воїн для матері

здалеку – ніби син.

Жарина з давньої ватри,

жмуток перших сивин.

Мати стара над могилою

здалеку – обеліск.

Жінка голову хилить,

плаче безлистий ліс.

Очі наші сполошені –

бачиться часто не те.

Дика маслина

пізньої осені

здалеку ніби цвіте.

Наталія Чамлай

З висоти пісенного польоту

Здаленілу землю споглядаю…

Будуть злети в нас іще й надалі,

Знаю, моя пісне, я достоту.

Височить душа на срібній нитці,

Заглядає сонце їй у вічі,

А вона збира скарби предвічні –

Кришталі з небесної криниці.

Я лечу немовби в сновидінні, –

Я своє наздоганяю щастя.

За яким мені не страшно й впасти

Каменем у вільному падінні.

Якщо ж крила надломлю в польоті,

Обірветься раптом срібна нитка,

Станеться хай все миттєво швидко –

На прекрасній і високій ноті.

м. Южне

Володимир Гаранін

Рубаї

* * *

«Чи важко поза хмарами літати?» ­

Питається Гадюка у Орляти.

Орля махнуло головою: «Ні! –

Для цього треба лише крила мати!»

* * *

Ой як набридли нелюдів тиради!

Та кожний з нас, мабуть, сказав би радо:

«Хай злагода всю Землю сповиває,

І кров хай ллється тільки винограду!»

* * *

На світі цім заможним вельми був:

Голодних і не бачив, і не чув.

Та що, скажіть, крім хробаків численних

На тому світі він тепер здобув?

* * *

Що мусимо у світі цім ми знати,

Щоб зло нестерпне врешті подолати?

Та ще мудрець такий не народився,

Щоб відповідь на це спромігся дати.

* * *

Не забувай, що кожного із нас

У вічність віднесе нестерпний Час –

Тож кожну мить свою наповнюй змістом

Допоки світ в очах твоїх не згас.

Виктор Мамонтов

Предзимье

Листья устилают тропы

В оживающем саду.

Ветер гонит волны ловко

В остывающем пруду.

В тучах не сыскать оконце,

День и ночь резвится «норд».

Все смелее дышит в солнце

Стужей юный Новый год.

Григорий Редько

Он и она

Ветер ластится к сосне,

Все иголки обнимая,

Он хранит ее во сне.

Им тепло.

Я понимаю.

Время

Время бывает густым и текучим,

Вяло идущим и быстро бегущим,

Немилосердным и лучшим из лучших,

Даже внезапно сжимаемым в случай.

Кожей своей я его ощущаю,

Время убийственно, время морально,

Значит, оно все же материально.

Пожар

Бронзовые руки флаг огня держали,

С треском прогибаясь, ветки задрожали.

Значит, гибель дерева неотвратима…

Понял это ветер… и промчался мимо.

Учитель

Люблю, горжусь

своей профессией – учитель, но

Значение ее сейчас так незначительно.

Я счастлив, что меня зовут – учитель, но

Страдать за каждого ученика мучительно.

Но это зов моей души, поверьте мне,

И, может быть,

в сердцах детей ее бессмертие.

Василь Бєлік

Коштовний напій

Пив я вчора медовуху,

Та забувся – де.

Аж лоскоче десь за вухом –

Так гарненько йде.

А як «вийшла» – все забрала,

Шапку і пальто.

Як я втрапив до підвалу –

Те не зна ніхто.

До кишені – а там глухо.

Нема ні коп’я.

То така вже медовуха

Коштовна моя.

м. Іллічівськ