Відомий кіноактор Олексій Горбунов часто приїжджає до Одеси. І не тільки на зйомки. Він не раз бував на Одеському міжнародному кінофестивалі й давав у нашому місті концерти зі своєю групою «Смуток пілота».
Довідка «ОВ»
Олексій Горбунов народився 1961 року
в Києві. Заслужений артист України
(1991 р.).
У 1978-1979 рр.працював у Театрі імені Лесі Українки монтувальником, підсобним робітником у костюмерному цеху.
У 1984 роцізакінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (курс Костянтина Степанкова).
З 1984-го по 1995 рік – у театрі-студії кіноактора кіностудії ім. Олександра Довженка.
Працював діджеєм на київських радіостанціях «Континент», «Ностальжи».
Знявся в понад 100 кінокартинах і серіалах.
– Про що співаєте, Олексію Сергійовичу?
– Співаю? Це занадто сказано. Я ж не музикант, хоча в групі є професіонали. Намагаюся співати для себе й для тих, хто не вміє співати, – так само, як і я. Уже записав дві платівки. Виконуємо старі пісні Висоцького, Окуджави, з кінофільмів – те, на чому виховувалися. Це приємно як мені, так і, сподіваюся, людям, що приходять на наші концерти.
Я взагалі шанувальник хорошої музики. І мені дуже подобаються деякі одеські радіостанції. От, наприклад, «FМ1». Коли не ввімкну, здобуваю велике задоволення. Я багато їжджу світом. Але ні в Москві, ні в Пітері, ні в Києві, ні в Брюсселі музики кращої не чув. А схожа за стилем радіостанція є в Парижі, де крутять джаз.
– Які групи любите слухати?
– Одна з моїх улюблених – російська група «Рубль». Багато років уже слухаю «Роллінг Стоунз», «Бітлз». Слухаю багато різної музики, адже відпрацював вісім років на радіостанціях Києва. Наскільки я не люблю телебачення, настільки я люблю радіо.
– Але саме на телебаченні Ви частий гість!
– На телебаченні суцільна комерція. Мало хорошої музики. Всі молоді хочуть бути зірками. Ніхто не хоче бути токарем, космонавтом. А хто Вітчизну захищатиме? Тому, що більше часу минає, то більше ознобу від пісень Висоцького, Окуджави. Які люди були! А Леонід Утьосов – уже саме ім'я чого варте!
– Ви ж знялися у фільмі про Леоніда Осиповича?
– Так. В Одесі я знімався й раніше – в епізодах, а потім уже в досить помітній ролі в «Гу–Га» Вілена Новака, першому радянському фільмі про штрафбат. А потім уже були й інші картини. Зіграв знаменитого Мішку Япончика в тому самому фільмі «Утьосов. Пісня тривалістю як життя», одеського воротилу в «Пістолеті Страдіварі».
– І раптом стали тренером.
– Не раптом. Сюжет «Чемпіонів із підворіття», де я зіграв тренера команди, засновані на реальній історії хлопців, які 2009 року виграли чемпіонат світу з футболу серед безпритульників. Взагалі я з п'ятого класу хотів грати у футбол – і неодмінно в київському «Динамо». Але батько мені казав, що потрапити туди практично неможливо – про це мріють мільйони. Коли я став старший, то спорт відійшов убік – я почав фарцювати і у 15 років перепрофілювався. Батько казав, що без зв'язків і хороших оцінок мені світить тільки морехідне училище. Сам він закінчив Одеський технологічний інститут, хоча мріяв про морехідку. Тож із дитинства пам'ятаю Одесу. Інженером я теж не хотів бути – і вступив до театрального інституту.
А картина, яку ми зробили та представили на вашому кінофестивалі, на мій погляд, вийшла дуже непогана. Я в Одесі познайомився зі справжніми безпритульниками з дитячого будинку – вони подарували мені ляльку–оберіг. Такий захват! Взагалі ж майбуття всіляко за дітьми. Адже дорослим вірити не можна вже давно.
– Про що мріє дорослий актор Горбунов?
– Зіграти щось про любов, такого собі зворушливого чоловіка, можна навіть німого, щоб тембром голосу не лякати дітей. Не супермена, не мафіозі, а просто звичайного чоловіка, але дуже типового для мене. А в театрі хотів би зіграти Річарда III. Ще мрію знятися в картині про Київ. Таких же практично немає. Взагалі у мене щільний знімальний графік. Живу між Україною та Росією.
– У режисурі себе не намагалися пробувати?
– Намагався, але це було тільки в програмі «Нічний будильник» на українському телебаченні. До великої режисури в кіно руки якось не доходять. Поки в мене в житті це не виходить, я більше люблю бути актором.
– Ви раніше говорили, що у Вашому житті ключову роль відіграла відома акторка Ада Роговцева.
– Так, адже я не вступив до театрального з першого разу. Але Ада Миколаївна познайомила мене зі своїм чоловіком, актором і педагогом Костянтином Петровичем Степанковим. Він подивився на мене, і питання було вирішено. Тож Ада Миколаївна для мене – хресна мама у професії. Не приведи вона мене до Петровича, що б було? Вона доленосна людина.
Починати в цій професії було дуже важко. Пам'ятаю, як у мене руки тремтіли, не міг вивчити текст, тупив страшенно, коли знімався в одному кадрі з великими акторами – Арменом Борисовичем Джигарханяном, Олегом Івано–вичем Янковським. Але я безмежно радий, що мені так пощастило в житті. І зараз буває професійне хвилювання, коли думаєш, чи правильно граєш, чи знайдено характер. От коли знімався в картині Олексія Учителя «Край» і поруч були Сергій Гармаш, Володимир Машков, то розумів, що нижче за їхній високий акторський рівень опускатися не можна, треба йти в ногу із цими акторами.
– Артисти кажуть, що професія засмоктує та змушує жертвувати багато чим…
– Я завжди займався, чим хотів. Коли не було радіо, була робота в кіно. Коли не було кіно – у клубі працював, на телебаченні. У мене вдало все складається. Мені щастить на людей, режисерів, на обставини. Хоча було й багато драматичного в долі: робота таксистом у 90–ті, періоди застою. Не було тоді ні роботи, ні грошей, – а лише тотальна туга. Пам'ятаю, смутний період тривав три роки, а потім мене викликав до Москви режисер Володимир Попков – колись у нього знімався у фільмі «Вантаж без маркування». Він узяв мене на роль блазня Шико до серіалу «Графиня де Монсоро». До речі, в цій картині моїм партнером був чудовий Євген Дворжецький, якого, на жаль, уже більше немає – загинув в автокатастрофі. І після «Графині» у мене знову пішло. Олег Меншиков 1999 року запросив мене до Москви. У його антрепризному театрі я пропрацював сім років, грали дві вистави – «Гравці» та «Кухня».
– Не думали осісти у штаті театру?
– Я давно не працював у колективі. Та і якщо грати в театрі, то на життя грошей не вистачить. Можу працювати тільки в штатному розкладі свого життя. Тому знімаюся постійно в кіно, хоча хотілося б зайнятися іншими речами. От читав би казки, літературу для дорослих на радіо або записав би це на диски.
– Олексію Сергійовичу, у яких картинах ми можемо Вас побачити в найближчому майбутньому?
– Нещодавно мій друг, режисер Андрій Кавун, автор картин «Полювання на піранью», «Кандагар», закінчив нового «Шерлока Холмса». Мені дісталася роль злого професора Моріарті. Подивіться. Запевняю: буде цікаво!
