Вадим Костроменко – легендарна особа для одеського кінематографу, і не тільки. Перелічувати заслуги Вадима Васильовича можна довго, тим більше що недавно метр кіно відзначив 55–річчя своєї творчої діяльності.
Ювіляр охоче погодився відповісти на запитання кореспондента «ОВ», ставши черговим героєм нашої постійної рубрики.
– Вадиме Васильовичу, розкажіть, із чого почався Ваш шлях у кіно?
– Мої батьки не мали до кіно жодного стосунку. Батько, щоправда, був тапером – музикантом, який супроводжував німі фільми в кінотеатрі, грав на багатьох інструментах. А пов'язати себе з кіно, можна сказати, я вирішив випадково. У школі вчителька дала завдання написати рецензію на фільм. Я прийшов до бібліотеки, щоб почитати щось про кіно, й мені трапилася книжка Анатолія Головні про мистецтво кінооператора. І я загорівся, вирішив, що буду кінооператором. Поїхав вступати до Москви до Держінституту кінематографії, і який був подив, коли в екзаменаційній комісії сидів сам Головня! Я вступив. Був у нас викладач – оператор вищого класу Борис Волчек. Він дозволяв нам помилятися, казав, що це найкраща наука. До речі, багато які мої колеги попрацювали операторами й пішли в режисуру.
Закінчивши навчання, я в березні 1958 року приїхав до Одеси. Пам'ятаю, як вийшов із поїзда і ступнув на одеську землю, то відразу задихнувся морем. А ще мене вразили люди, яких я побачив, особливо, як вони розмовляли. Я зрозумів, що це те місто, в якому я хочу жити і працювати.
Почав з картини «Вулиця молодості» Фелікса Миронера. Це фільм про молодих будівельників, що виконували хрущовську програму масового будівництва житла. Зйомки проходили в Києві. До речі, знаменитий режисер Петро Тодоровський теж навчався на операторському факультеті, але раніше за мене. А у свою першу режисерську роботу «Вірність» 1965 року Тодоровський покликав оператором мене. Досвід був, я встиг зняти в Одесі десять фільмів. Треба сказати, з Петром ми одразу знайшли спільну мову, здружилися.
– А яка перша картина Ваша як режисера?
– Це фільм «Вершники». У 1971 році мене викликав директор кіностудії й сказав: «Ти оператор, ти вже зняв 13 фільмів і мрієш про режисуру. Є сценарій про перші дні Великої Вітчизняної війни». А надворі вже був вересень. Він сказав: «Якщо встигнеш до Нового року, то давай, знімай, і ти врятуєш план студії». Я взявся, хоча сценарій був дуже складний, і це був ще двосерійний телефільм. Ми знімали в місті Чортків Тернопільської області. Картина, на мій погляд, вийшла дуже вдалою. Раніше її дуже часто показували, особливо напередодні Дня Перемоги, а зараз ні. А взагалі один із моїх най–улюбленіших фільмів – «Дезертир», який я зняв 1990 року. Там головну роль зіграв молодий Олексій Ясулович. А ще один із головних героїв – Сергій Чонішвілі – зараз відомий актор театру та кіно.
– Ви зберігаєте свої картини, як зараз заведено?
– Так, у мене є абсолютно всі фільми, зняті мною як режисером, але от більшості операторських картин якраз, на жаль, немає.
– А що це за фільм «Сповідь», що знімався в Одесі?
– О, це унікальна картина, яку знімав режисер Всеволод Воронін 1962 року. Нам його замовляли як антирелігійний, а ми його так зняли, що нам сказали, що «ваш фільм ллє воду на млин попів і священиків». Там були потрясні акторські роботи, і там починав свій шлях у великому кіно Іван Бортник – відомий надалі «Промокашка» з фільму «Місце зустрічі змінити не можна».
– Раз зайшло про цю картину, то не можна не згадати ім'я Володимира Висоцького. Йому було б 75… Розкажіть, як Ви спілкувалися.
– Як колеги, з великою повагою. Але я навіть не пам'ятаю точно, як ми познайомилися, у якійсь спільній компанії. Тоді це було дуже просто, адже ми з одного творчого цеху. Висоцького я знав іще з кінця 60–х років. Пам'ятаю, як він працював під час зйомок «Небезпечних гастролей» у павільйоні на кіностудії – співав свою відому пісню про Одесу. Всі навколо були просто в захваті. До речі, він був дуже самокритичний. Можу розповісти, як одного разу запросив його до себе додому пообідати, була саме перерва між зйомками «Місця зустрічі...». Отож, ми пообідали чим бог послав і заговорили про картину. Володя мені сказав: «Слухай, яке гарне кіно вийде», а я: «Чому ти так думаєш?», а він: «Які зі мною знімаються прекрасні артисти!» Це свідчить багато про що: Висоцький навіть не натякнув, що, мовляв, картина гарна, бо знімається він сам, популярний актор театру та кіно.
Я з ним бачився ще й після зйомок цієї картини. Він приїжджав до Одеси навесні 1980 року, коли хотів розпочинати зйомки картини «Зелений фургон» у якості режисера–постановника. Почав підготовчі роботи, добирав кіно–групу, писав пісні. Але передчасна смерть обірвала його плани, тому знімав уже пізніше інший режисер, Олександр Павловський.
...Хоча він усе–таки встиг трішки побути режисером. Під час зйомок «Місця зустрічі…» десь на середині процесу Говорухіну подзвонили з Москви й запросили до закордонної поїздки. Але зупинити зйомки не можна було, в них були задіяні театральні актори. Великих зусиль коштувало домовитися з усіма театрами, одночасно зібрати акторів разом. Тоді Говорухін знайшов простий вихід – звернувся до Висоцького: «Володю, зіграй ти у мене в картині ще одну роль – роль режисера Говорухіна, аби тільки все не зупинилося». Він поїхав, а Володя режисирує, так так прекрасно, що всій знімальній групі стає зрозуміло, що він може бути кінорежисером.
– Ваш найвідоміший фільм – «Секретний фарватер», який досі часто йде на телеекранах. Можете згадати якісь цікаві подробиці?
– Знімали по всьому Радян–ському Союзу, на Бал–тійському морі, у Балаклаві. Сьогодні я такий фільм аж ніяк не міг би зняти. Адже за все потрібно платити, навіть за холостий патрон. А тоді все було простіше – Міністерство оборони дало команду по військах, і мені безкоштовно надавали підводні човни, кораблі, десант – усе, що воює та стріляє. На жаль, уже немає серед живих деяких акторів, з якими я працював у картині. Це Володимир Наумцев, що пішов від нас понад рік тому, який працював до останніх днів в Одеському ТЮГу. Немає й того хлопця Слави Богатирьова, що грав Шурку. Він, щоправда, більше ніде не знімався, а вже багато пізніше, коли одружився, загинув в автокатастрофі, живучи в Росії. Унікальний був хлопчик.
– А як ви його знайшли?
– Шукали по всій країні. Мені привозили на проби дітей із Москви та інших міст, і в усіх у них в очах була сучасність, а у нього в очах був сум. Він сам був із дитячого будинку. Пам'ятаю, коли в нього був день народження, то ми йому подарували наручний годинник, він його поносив, а потім підійшов до мене й запитав: «Вадиме Васильовичу, а як за ним час визначати?». Він навіть цього не знав. Але такий був талановитий хлопчик!
– З актором Анатолієм Ко–теньовим, що блискуче зіграв роль Шубіна, потім бачилися?
– Так, він кілька років тому приїжджав до Одеси. Ми зустрілися, і він мене назвав своїм хресним батьком. Це ж була його перша велика роль. Він був дуже харизматичний, справжній еталон мужності.
– А хто ще запам'ятався яск–равою акторською роботою?
– Юрій Соломін, він зіграв у моїй картині «Квартет Гварнері».
– Вадиме Васильовичу, Ви написали сценарій історичного фільму...
– Це «Ярославна, королева Франції»… Грошей немає, меценатів немає… Ішли переговори щодо мого фільму навіть із тодішнім Президентом України Віктором Ющенком, але теж не склалося, там вплинула й політика.
– А як сьогодні справи з Музе–єм кіно, який Ви очолюєте?
– З музеєм була й залишається та сама давня проблема: потрібен ремонт унікального історичного будинку, який уже став непридатний. Нещодавно ми його дещо підретушували. Але потрібні дуже великі гроші на капітальний ремонт, а їх немає. Тому чекаємо меценатів, що люблять кіно й Одесу.
Довідка «ОВ»:
Вадим Васильович Костроменко народився 1934 року в Артемівську (Донецька область). Кінорежисер, оператор, письменник. Заслужений діяч мистецтв України. Директор Музею кіно Одеського відділення Національної спілки кінематографістів України. Професор культурології Туринського міжнародного інституту культури. У творчому активі В. Костроменка 13 фільмів, знятих у якості оператора–постановника (серед них – «Два Федора», «Спрага», «Вірність», «Товариш пісня», «Прощавай»), і 10 картин, поставлених у якості режисера (зокрема «Вершники», «Квартет Гварнері», «Сто перший», «Секретний фарватер», «Дезертир»). Написав чотири книжки, в тім числі – каталог фільмографії Одеської кіностудії (у співавторстві з Євгенією Рудих).
