Кому війна, а кому мати рідна… Не лише мародерсько-маркітантський сенс має ця приказка. Загальновизнано, що війни є потужним рушієм прогресу – як техніко-економічного, так і духовно-творчого. Короткочасне граничне напруження сил сприяє людству. Щодо цього і нинішня криза деякою мірою може послужити активізації та оновленню.
А що стосується військовиків, то їхня присутність, власне, і створює із населеного пункту місто, вносячи у повсякденне життя місцевого населення культуру спілкування і власне культуру, додаючи їй лиску, пробуджуючи у жителів інтелектуальні та естетичні потреби. Українські бессарабські міста – тому підтвердження. На жаль, від протилежного. Усі ми бачимо, чим стали без військовиків Болград, Арциз, Білгород-Дністровський і навіть портово-пароплавський Ізмаїл. Де красені й розумники офіцери, де їхні елегантні та освічені дружини, їхні виховані й амбіційні діти? Без них життєвий тонус провінції дуже знизився. Місцевий центр сучасної цивілізації перетворився на її задвірки, на центр пересічного району, де без труднощів можна зустріти людину середніх років, яка ніколи не бувала у театрі.
Місто Мец, що стало вражаючим об'єктом моєї торішньої поїздки по Європі, – теж місто військовиків, і теж у минулому. Воно усе на перетинанні, на роздоріжжі, на розбіжностях і переплетіннях, на протиборстві й взаємодії. І виникло як римське поселення на перехресті доріг, що ведуть від Ла-Маншу до Італії. Крім сухопутних торговельних маршрутів, тут перетинаються й водні шляхи: місто розташоване біля злиття річок Мозель і Сейль.
Не дивно, що тут завжди йшли війни й будувалися фортифікаційні споруди. Але якщо фортеці захищають провінції, то Мец — державу в цілому, вважали в Німеччині, яка не раз втрачала її на користь Франції. Зараз мальовниче містечко з населенням 124 тис. чоловік – столиця французького регіону Лотарингії і департаменту Мозель.
Але минуле Меца, який, починаючи із середини XVl століття, не раз переходив з рук у руки, стаючи то німецьким, то французьким, навчило його жителів облаштовувати мирне життя й бути постійно готовими до війни. Німецька адміністрація (місто входило до складу Німеччини у 1871 – 1918 і 1940 – 1944 рр.) побажала знести фортеці й прокласти на їхньому місці бульвари й набережні. Уціліли лише грандіозні Ворота німців. Є і Німецький квартал, але у французькому Меці, пояснила нам чарівний гід (між іншим, родом з Молдови), не люблять вживати слово «німецький» – воліють говорити «імперський» або «пруський», надаючи назві історичного, а не національного характеру. І все-таки за архітектурою сьогодні розрізняють «французький» і «німецький» Мец. Саме це змішання стилів створює унікальність міста, яке є кандидатом до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО.
Військовий стан Меца (а за німецьких часів 2/3 населення становили військовики) потребував доброго транспортного сполучення. На початку XX століття тут побудували залізничний вокзал, який обійшовся Рейху у 20 млн марок і дозволяв протягом доби завантажити й розвантажити дивізію (20 тис. чоловік) з усім необхідним озброєнням: Німецька імперія активно готувалася до війни. Тепер Мец – транспортний вузол регіону.
Таким же чином до мирних завдань пристосували в Меці й будинок арсеналу споруджений 1863 року. Наприкінці XX століття його перепроектували, і тепер Арсенал у Меці – один з найбільших, на 1350 місць, і найкрасивіших у світі концертних залів. Сцена тут розташована внизу, як у цирку або Колізеї. У Меці з гордістю повідомляють, що відкривав концертний Арсенал видатний Мстислав Ростропович.
Під дахом Арсеналу є і виставкові приміщення. Виставкова зала зараз і там, де були римські лазні, сполучені зі спортивною залою: у давнину вважали, що потрібно спочатку попотіти, а потім попаритися. Кілька років тому відкрилася виставкова зала Центр Помпіду – творіння японського архітектора-авангардиста.
У XVII столітті Мец був містом-гарнізоном. А оскільки військовики – народ з культурними запитами, то в 1752 році відкрили театр на 1200 місць. Зараз місць 720, але він залишається найдавнішим з діючих французьких театрів, маючи єдину у Франції обертову сцену. Театр, у якому є навіть балетна трупа, дає сім десятків вистав на рік. Звідки публіка в маленькому місті? Нагадаємо, Мец добре і легко (з погляду транспортного сполучення) відвідуваний. А у самих жителів потреба в духовно-естетичних враженнях живе, напевно, з давніх часів.
Хоча з самого початку військовиків до культури практично примушували. Казарми розташовані були просто напроти театру, і офіцерів зобов'язували купувати абонемент на вистави. У такий спосіб підтримувався як театр, так і культурний рівень кадрових військовиків. Треба вважати, саме завдяки їхній присутності маленьке місто стало великим європейським культурним центром. І зараз, коли це вже не місто-гарнізон (хоча в губернаторському палаці живе чотиризірковий генерал), культура залишилася нашим сучасникам у спадщину від армії.
Чого не скажеш про згадані мною бессарабські міста Одещини. На жаль, ми не зуміли культуру армії зробити культурою міста.
