А є картини приречені…

Бабуся й дідусь вирішили зробити онукові подарунок. Прийшли в сад, знайшли скарб – скриньку. А там – поліс страхування. Наступний кадр: щасливий онук мчить на мотоциклі «Ява».

Цей рекламний ролик «Держстраху» сорокарічної (!) давнини відомий актор Юрій Стоянов – той самий «онук» – вважає ганьбою.

– Потім доводив усім, що це було ще у школі, бо в інституті нам забороняли зніматися в кіно. А знімали ролик на схилах Ланжерона.

– А Ви буваєте у своїй 27-й одеській школі?

– Не дуже давно був, але от із моїх учителів там майже нікого не залишилося. На жаль, і з однокласниками втратив будь-який зв'язок. 

– Юрію Миколайовичу, наскільки мені відомо, Ви мали брати участь у зйомках картини «Ми із джазу-2»… 

– Так, сценарист першого фільму Олександр Бородянський придумав мені роль батька головного героя. Нібито я вже онук – і тут онук! – того, кого грав Ігор Скляр у першій картині Карена Шахназарова 1984 року. За сюжетом я живу за кордоном, а мій син збирається до Росії. Чудовий сценарій, який я увесь прочитав, але зйомки так і не відбулися.

– У Вашій фільмографії є картина із інтригуючою назвою «Це було за Нарвською заставою»… 

– Так, була така картина, знята на «Лентелефільмі» 1981 року режисером Вік­тором Окунцовим. Це про те, як іще в царському Петербурзі робітники піднімалися на революційну боротьбу. Там знімалися Леонід Серебренніков, Олександр Дем'яненко, Борис Смолкін. Але я якраз не знімався, а співав пісні за кадром. Ось це була моя, по суті, перша роль у кіно, але за екраном.

– А з Володимиром Ви­соцьким спілкувалися?

– Особисто не спілкувався, але двічі бачив. Перший раз – 1975 року, рано вранці на вулиці Герцена в Москві, зараз це Нікітська. Був вихідний день. Я йшов до інституту, на ранню репетицію. Було порожньо та морозно. Назустріч ішов потрясно одягнений чоловік, ну неймовірно модний на ті часи, дуже маленький на зріст. Я зупинився, а коли придивився, то впізнав Висоцького. Він посміхнувся, підморгнув і пішов далі.

А вдруге це було у квітні 1980 року. Я вже був артистом ленінградського БДТ, і у нас на малій сцені знімали для телебачення його маленький концерт. А публікою були ми – артисти театру. Пам'ятаю, що Висоцький був одягнений у модну зелену сорочку навипуск. Він співав «Привередливые кони», «Звезду» та багато чого іншого, близько години. Але особисто я з ним так і не поспілкувався, бо був досить несміливий і ніколи не рвався до зірок брати автографи, навіть соромився.

– У своїх інтерв'ю Ви часто говорите, що з великою повагою ставитеся до режисера Дмитра Месхієва.

– Я не тільки поважаю, але й люблю цього чоловіка, який відіграв у моєму житті велику роль. Він кілька років тому зняв мене в картині «Людина біля вікна», і на сьогодні це моя найважливіша роль у кіно. До речі, цю картину показували в оперному театрі на Одеському міжнародному кінофестивалі. Я чудово пам'ятаю той фестиваль, у якому взяв участь. Він став великою подією в культурному житті України. І я бажаю Одесі, щоб фестиваль здобув іще більшу популярність! 

– У тій картині Ви розкрилися з геть нового боку. У Вас був серйозний і думаючий герой. Мабуть, багато які шанувальники Вашого таланту не чекали такого.

– Так, але саме для мене ця роль сумного актора Олександра Гронова не була відкриттям. Просто глядачі звикли бачити мене іншим. Картину зняли 2009 року в Санкт-Петербурзі. Зі мною працювали чудові актори Марія Звонарьова, Сергій Гармаш та інші.

– А у фільмі «12» Ми­кити Михалкова у Вас теж досить харизматична роль присяжного засідателя – бізнесмена. Важко було вжитися в неї?

– Роль там помітна, але якби Ви подивилися сценарій до початку зйомок, то побачили б лише дві сторінки тексту. А картина вийшла такою насиченою, бо Микита Михалков застосував багатокамерну зйомку, і в кадрі постійно знімалися всі 12 акторів. Ніхто не знав, коли він потрапить у кадр. Це як вистава, в якій усі постійно на сцені. Загалом, ця роль вийшла і в результаті монтажу, і в результаті мовчання… Людина просто дивилася на колег у спортзалі школи, коли вони вирішували долю чеченського хлопчика… Михалков не просто режисер, а режисер-педагог. І це дуже важливо в житті. Я знаю, що недавно Микита Сергійович був в Одесі і знімав свою нову картину «Сонячний удар». Там у мене ролі немає, але сподіваюся, що ще знімуся у Михалкова.

– Юрію Миколайовичу, а Ви знімалися на Одесь­кій кіностудії?

– Пам'ятаю, що у молоді роки знявся в епізоді якоїсь картини, але навіть не пам'ятаю її назви. Пам'ятаю, що мене розстрілювали, причому хлопчиком. Взагалі у мене не було таких великих відносин із кіностудією, хоча я б охоче знявся в Одесі. Якщо з'явиться режисер, який буде впевнений, що я годжуся, то я пристану на пропозицію. 

Хотів би відзначити, що Одеська кіностудія зробила багато чудових картин, які назавжди ввійшли в золотий фонд вітчизняного кіно! А які режисери працювали – Василь Шукшин, Петро Тодоровський, Станіслав Говорухін, Марлен Хуциєв. Я хоч і давно виїхав звідси, але завжди намагаюся стежити за життям в Одесі.

– Багато хто знає Вас як одесита. Але ж Ви бес­са­рабець.

– Я народився в селі Бородіно Тарутинського району. Коріння у мене болгарське. А дитинство минуло в селі Благоєвому. Це батьківщина мого батька, бабусі й дідуся. Тоді тато лікарював, а мама вчителювала, і вони перебралися до Одеси тільки для того, щоб дати дітям освіту. Загалом, я об’їздив багато районів області, і це для мене не край світу.

– Торік пішов із життя Ваш багаторічний партнер за програмою «Городок» Ілля Олей­ни­ков. А як Ви вітали один одного з днем народження? Може, незвичайний подарунок…

– Найцікавіше, що ми народилися одного дня – 10 липня, тільки я на 10 років пізніше і, властиво, вітали один одного в один той самий день. Ілля знав, що я колекціоную все про Чарлі Чапліна й одного разу він замовив метрового Чапліна з білого каменю. Він сказав: «Якісь вони в тебе маленькі, ці Чапліни». А я йому любив дарувати дрібнички й аксесуари – годинники, запальнички… Взагалі він любив блискучі предмети, йому це пасувало. До речі, він же теж знімався в кіно й навіть зіграв на Одеській кіностудії в картині «Приморський бульвар». Саме після цього ми познайомилися. Цілком чудова картина, знята про Одесу. Там зіграло багато хороших акторів – молодий Олександр Кузнецов, Ольга Кабо, покійний – на жаль – Анатолій Равикович. Ось, до речі, нещодавно геть раптово трагічно пішов з життя актор Андрій Панін – я з ним дещо був знайомий, і для мене це стало цілковитою несподіванкою. Так рано відходять такі актори, повні бажання жити. 

– Скажіть, а чи буде й далі виходити програма «Городок», що полюбилася глядачеві? 

– Ні, цієї програми більше не буде, бо в ній були два рівноправні ведучі. Продовжувати її робити з кимось, крім Іллі, немає сенсу. 

– А Ви часто разом відпочивали? 

– Вкрай мало, бо ми ба

гато разом працювали. Відпочивали здебільшого зі своїми родинами. У ньо­го був дорослий син, а у мене – маленькі діти, і це дуже важко було сполучити. А скільки того відпочинку – один місяць у році. А пропрацювали ми разом цілих 23 роки. 

– Хотів би у Вас запитати про нашумілу російську картину «Гітлер капут», зняту 2008 року. Багато хто її сприйняв неодно­значно.

– Ви знаєте, Павло Де­рев’янко просто прекрасно зіграв головну роль розвідника Шуренберга, а я зробив свою роль Мюллера, причому, на мій погляд, дуже непогано. Але у нас аудиторія ще не готова до, даруйте, стьобу навколо військової теми, бо у нас була страшна війна. Американці вміють знімати військові комедії, а для нас це – рана вічна. І сценарій був побудований переважно на старих анекдотах. У цьому сенсі не було такого прориву, як хотіли продюсер і режисер. От були прекрасні радянські ліричні комедії про війну, наприклад, «Женя, Женечка і катюша». Це дуже гарна картина з піснями Булата Окуджави і з Олегом Далем у головній ролі. Хоча на неї теж тоді були нападки. Взагалі скажу так, артистів дуже багато й зірок дуже багато, але не кожен артист може стати зіркою, і не кожна зірка може стати артистом. 

А що стосується картини «Гітлер капут», я попереджав тих, хто починав її робити, що вона приречена й не викличе розуміння…

– Юрій Миколайович, над чим зараз працюєте? 

– Це картина «Друзі дру­зів» – повнометражний фільм, який складається із трьох новел. Вони будуть пов'язані тільки темою Нового року, і в одній із новел у мене велика роль. Я граю негідника – бізнесмена з бандитським минулим. Відзначу, що картина спочатку пройде в кінотеатрах, а потім уже, можливо, і на телебаченні.

– І наостанок – Ваші побажання читачам.

– Залишатися справжніми одеситами. А справжні одесити знають, про що я кажу. 

 

Довідка «ОВ»

Юрій Стоянов народився 10 липня 1957 року. Народний артист Російської Федерації (2001 р.). У дитинстві писав вірші, навчався у студії кіноактора при Одеській кіностудії. По закінченні Московського державного інституту театрального мистецтва імені 

А.В. Луначарського грав у Большому драматичному театрі ім. Товстоногова (Ленінград), де працював до 1995 року.

З 1993-го по 2012 рік разом із Іллею Олейниковим вів популярну телепрограму «Городок». 

Майстер спорту України з фехтування на шаблях. Грає на гітарі, любить автомобілі. 

Знявся в понад 35 художніх фільмах.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті