(про роман Д. Кельмана «Вимір світу»)
Після падіння Берлінського муру і об'єднання Німеччини в критиці заговорили про «експортну проблему» німецької літератури. Виявилося, що з часів «Парфумера» П. Зюскінда (1985) не з'явилося жодного німецькомовного роману, що здобув би міжнародне визнання. Причина такої непопулярності крилася в надмірній «серйозності» німецької літератури. Головною її темою була і залишається трагічна історія Німеччини. Змінюються покоління письменників – але навіть молоді автори пишуть про фашизм і Голокост, національну провину і відповідальність німців.
Ситуацію в 1995 р. вдалося змінити Бернарду Шлінку – авторові знаменитого роману «Читець». Вперше за багато років у світі знову йшлося про німецькомовний бестселер. Читачів приваблювала історія кохання 15-річного хлопчика і 40-річної Ханни Шмітц – колишньої наглядачки концтабору. Автор «Читця» зважився на сміливий крок – він поєднав «серйозну» тему «подолання минулого» з інтригуючою любовно-еротичною сюжетною лінією. Результат – не лише грандіозний успіх. Шлінк виявився виразником ідей цілого покоління, не обтяженого особистою причетністю до болісних моментів історії.
Через 10 років увесь світ заговорив про нового багатонадійного автора – австрійця Даніеля Кельмана. І якщо успіх Шлінка можна пояснити зверненням до традиційної теми, то Кельман опинився в зеніті слави цілком несподівано, зокрема й для себе самого. Його роман «Вимір світу» (2005), який не має жодного стосунку до Гітлера чи повоєнної історії, став іще одним бестселером. В усьому світі було розкуплено понад шість мільйонів книжок, а у 2012 році твір був екранізований (реж. Детлев Бук), так само, як колись «Парфумер» і «Читець». Сьогодні Д. Кельмана, мабуть, можна назвати найпопулярнішим німецькомовним автором. З чим же пов'язаний цей довгоочікуваний прорив сучасної прози? Чому роман «Вимір світу» вже практично зарахований до класики німецької літератури?
Героями роману стали двоє видатних німецьких вчених – математик Карл Фрідріх Гаусс і натураліст Александр фон Гумбольдт. Ці два генії науки одержимі ідеєю пізнання. Але способи пізнання у них різні. Гаусс робить великі наукові відкриття, не полишаючи власного дому. Гумбольдт увесь час подорожує разом із другом Еме Бонпланом. Роман написаний у формі «паралельної біографії». Життєві шляхи вчених перетинаються на початку та наприкінці роману. Місцем їхньої зустрічі стає науковий конгрес у Берліні 1828 р. Але їхати до іншого міста домосідові Гауссу не хочеться, і тому його дружині насилу вдається витягти чоловіка з ліжка: «Коли Мінна наказала йому вставати, адже екіпаж вже чекає і дорога має бути далека, він учепився в подушку і заплющив очі ».
Незважаючи на «типово німецький» матеріал, роман не можна назвати історичним. Кельман хотів показати «не як все було насправді, а як все могло б статися». Головним тут стає індивідуально-авторське, ігрове прочитання історії. «Я хотів написати роман так, як його написав би божевільний історик», – коментує авторське рішення Д. Кельман. Він описує реальні факти з життя двох учених, але іронічно переосмислює їх. Так, наприклад, Гаусс у Кельмана – це фанатичний вчений, який під час першої шлюбної ночі робить чергове наукове відкриття. Коли «вони вже лежали одне біля одного» і «в щілину між гардинами проглянув блідий димок місяця», Гауссу раптом «стало ясно, як можна скорегувати помилки у вимірі орбіт планет методом наближеного обчислення». Іронічно зображений і Гумбольдт. Занурений у свої вимірювання, він не здатний сприймати красу мистецтва. Тому йому з легкістю вдається перекласти іспанською мовою шедевр німецької поезії – «Нічну пісню мандрівника» Гете: «На верхівці гори дуже було тихо, гілки дерев не гойдав вітер і навіть птахи були надзвичайно тихі, і незабаром і ти помреш ... Готово, сказав Гумбольдт». Так Кельман «корегує» образи відомих вчених. Він робить їх нашими сучасниками, що завжди цікаво читачам.
Ще однією авторською знахідкою Д. Кельмана стала інтертекстуальність. Роман буквально рясніє цитатами і алюзіями, що відсилають до латиноамериканської літератури. При переправі через Оріноко Гумбольдта супроводжують четверо місцевих жителів з іменами великих діячів латиноамериканської літератури: Габріеля (Гарсія Маркеса), Маріо (Варгаса Льоси), Хуліо (Кортасара) і Карлоса (Фуентеса). Під час подорожей Гумбольдта і Бонплана оточують духи і привиди. Героїв супроводжують фантастичні події (зустріч з духом матері і морським чудовиськом), які вони сприймають як реальні. У цьому Д. Кельман справді нагадує Маркеса і Борхеса. Але вірним є також зауваження автора: «Я хотів написати латиноамериканський роман. Але я не з Латинської Америки». Спроба замаскуватися під латиноамериканський роман – не більш ніж форма літературної пародії, відома в постмодернізмі як пастиш.
У своєму романі Д. Кельман багато розмірковує про те, що таке «бути німцем». Великі вчені показані як «типові німці», що представляють дві сторони німецького менталітету. Гумбольдт – практик, Гаусс – теоретик. Але, одержимі ідеєю пізнання, вони самотні і не помічають головного. Вони стикаються зі зворотним боком життя, пояснити або виміряти який не здатні. Що більше вони пізнають, то безнадійніше віддаляються від істини. Зрештою, Гаусс розуміє, що всі його зусилля «виміряти світ» були марними. Світ можна виміряти за допомогою чисел, можна піднятися на найвищі гори і спуститися в найглибші печери – але це ще не означає зрозуміти його.
Юлія ПОМОГАЙБО, доцент кафедри іноземної літератури ОНУ ім. І.І. Мечникова
