Відома російська телеведуча нещодавно знову приїхала до Одеси – в ранзі голови оргкомітету міжнародного фестивалю-конкурсу джазової імпровізаційної майстерності
«Master-Jam Fest».
Але навряд чи наші читачі знають, що Олена Ханга знімалася в кіно, причому ще й в радянські роки. Про це – сьогоднішня бесіда.
– Олено Абдулаївно, я знаю, що Вас багато що пов'язує з Одесою.
– Так. І до речі, вперше в житті я побачила одеситів у Нью-Йорку. Була вражена їхнім чуттям гумору. На запрошення однокурсника мого чоловіка Михайла Фрейдліна (організатора міжнародного фестивалю-конкурсу джазової імпровізаційної майстерності «Master-Jam Fest» – прим. авт.) я вперше побувала в Одесі у вересні 2010 року на джаз-фестивалі. Так склалося, що моє життя пов'язане з одеситами – сімейним кланом Лошаків. З Віктором Лошаком, який був редактором журналу «Огонек», я сиділа в одній кімнаті, коли працювала в газеті «Московские новости». А в передачі «Про это» моїм шеф-редактором був Андрій Лошак, його дружина також була моїм редактором.
– Коли Ви вперше потрапили на знімальний майданчик?
– Ви знаєте, я свого роду ветеран масовкового руху. Але от перша роль у кіно була саме не в масовці. Ще в далекому 1969 році я потрапила на знімальний майданчик картини «Чорне сонце». Зіграла дочку відомого конголезького політичного діяча Патріса Лумумби. Знімала кіностудія «Білорусьфільм», режисер Олексій Спешнєв. Але я зовсім не пам'ятаю місця зйомок. Ми виїжджали на якесь узбережжя, і я там бігала гола по березі моря. А в самій картині потім залишився епізод – показували Лумумбу, який згадував свою родину.
Можна сказати, був іще відомий радянський фільм «Екіпаж». Чому можна сказати: бо мою роль стюардеси вирізали. Цікаво, що коли святкується черговий ювілей режисера Олександра Мітти, журналісти дзвонять мені, і я охоче розповідаю про роботу з ним. Мені було дуже цікаво поринути у знімальний процес, я намагалася грати так, як вимагав режисер, але все-таки мене вирізали. Мабуть, я не вписалася в ансамбль із Олександрою Яковлевою. Не думаю, що мене вирізав сам Мітта, але яке це вже зараз має значення... Головне, що я спілкувалася з великими акторами Георгієм Жжоновим, Леонідом Філатовим, Олександрою Яковлевою. Я розумію, що була причетна до чогось загадкового.
– А у Вас бували ще випадки, коли Ви знімалися, але знову не потрапляли до картини?
– Так, мене досить багато вирізали. Гадаю, що мені можна дати таке кумедне звання – «Почесний вирізант». От така ж пригода сталася з відомою радянсько-французькою картиною «Тегеран-43». Я й там знялася в якомусь епізоді, саме його й вирізали. Ви знаєте, це й сумно й смішно. Буває навіть таке, що багато знімають і вирізають якихось конкретних людей – тут я говорю не тільки про себе. А роблять це на догоду начальству. Це як, скажімо, журналіст у газеті пише свідомо непрохідну статтю, вставляє абзац про людину, заздалегідь знаючи, що його виріжуть. Начальник, звісно, це вирізає, а журналіст для виду пручається, а потім каже – ну нехай, вирізайте. А насправді йому потрібно, щоб вийшла саме ця стаття. Так от і зі мною в кіно часто виходило. Але при цьому я почувалася людиною, до якої ставилися з повагою, знімали, давали якісь поради, платили по 5 рублів за знімальний день. А потім вирізали. Але я завжди одержувала задоволення від самого знімального процесу.
– Ви навіть з'являлися на екрані в ролі самої себе.
– Так, і це було двічі. Була така картина «Парк радянського періоду». Мені подзвонив Юлій Гусман і запропонував зніматися. Я відразу погодилася. За сюжетом я йшла по телецентру «Останкіно», а повз мене проходив головний герой. Він зупинявся й говорив із захватом: «Ой, а я Вас знаю». Ми віталися, і він ішов далі. І от іде зйомка, а я бачу, що здалеку до мене йде відомий телеведучий Володимир Соловйов. Він запитав: «Олено, а що ти тут робиш?», а я: «Знімаюся у Гусмана, і це – мій зоряний час». А він: «Пройдімося в кадрі разом». Режисер теж погодився, ми зайшли в кадр, і Володимир дуже гарно зіграв самого себе. І що вийшло потім: мене знову вирізали, бо Соловйов був набагато кращий і переконливіший, ніж я. Ну така карма, мабуть. Але я не скаржуся, бо перед тим уже зіграла саму себе у фільмі «Бальзаківський вік, або всі мужики сви…». Звідти мене, слава богу, не вирізали, і я бачу саму себе – реальну Олену Хангу – на кіноекрані, й це дуже тішить.
До речі, ледве впізнала себе у фільмі «Восьме диво світу». Людей африканського походження в ті роки було дуже мало, і всіх нас у Москві було на пальцях полічити. Тому я зніматися почала дуже-дуже давно...
– …наприклад, у відомій радянській картині «Чоловік-невидимка»….
– Так, у мене там невеличка роль служниці Саллі. Я з'являлася на екрані на 5 секунд, нічого не говорила. Але якщо придивитися… Досі мене впізнають мої знайомі й родичі, які навіть і не знали, що я там знімалася.
– Олено Абдулаївно, як Ви оцінюєте свої кінороботи?
– Для мене вони як іграшки. Адже мене серйозно як акторку не сприймають, хоча ставляться з повагою. Моя присутність на знімальному майданчику – це, знаєте, як екзотична барва в загальній палітрі художника.
– Ви жили в Америці… Голлівуд?..
– Ніколи. Була одна пригода… Свого часу я написала книжку «Історія чорної російсько-американської родини. 1865-1992 роки», і нею зацікавилася американська акторка Керрі Вашингтон. Дванадцять років тому її мало хто знав. Це дуже цікава темношкіра дівчина. У неї, як і в мене, суміш кровей, схожа історія життя. Керрі вийшла на зв'язок, коли я вже жила в Москві, і сказала: «Я хочу купити права на Вашу книжку й зіграти головну роль». Грошей запропонувала мало, і я відмовила. І ось дивлюся «Джанго визволений», а там Керрі грає одну з головних ролей. Тоді я зрозуміла, якою була дурепою. Подарувала б ці права, і сьогодні був би гарний фільм.
– Уявімо, що Вас зараз запрошують до Голлівуду…
– Ви знаєте, треба реально дивитися на речі. Але якщо запросять, гадаю, що погоджуся спробувати, нехай навіть у невеличкому епізоді.
Довідка
Олена Ханга народилася 1 травня 1962 року в Москві.
Закінчила журфак МДУ. Також вступила до Гарварду, де опановувала ази американської політики. У Нью-Йоркському університеті навчалася на психотерапевта.
Повернувшись до Росії, на запрошення Владислава Лістьєва почала працювати на ТБ. З 1996 року була телеведучою. Вела телепрограми «Про это...», «Принцип Домино» на російських телеканалах.
З дитинства знімалася в кіно. У фільмографії – понад 10 картин.
