Заворушення в Туреччині почалися 30 травня з протестів проти рішення влади вирубати дерева в невеликому сквері Гезі на площі Таксім у центрі Стамбула та спорудити на його місці торговельно-розважальний комплекс. Проте вже вночі на 1 червня мирні акції екологічного характеру переросли у виступи проти політики турецького прем’єр-міністра Реджепа Таїпа Ердогана і очолюваної ним правлячої з 2002 року помірковано проісламської Партії справедливості та розвитку (ПСР).
Те, що поліцейські відреагували на дії маніфестантів надмірним проявом сили – із застосуванням водометів і сльозогінного газу, вкрай загострило ситуацію. Маніфестації охопили Анкару, Ізмір, інші міста по всій країні.
За три тижні в зіткненнях із поліцією загинули чотири протестувальники і один поліцейський, близько п’яти тисяч чоловік зазнали поранень і близько двох тисяч були заарештовані, але незабаром у переважній більшості відпущені. Зруйновано та спалено сотні магазинів, поліцейських і приватних автомобілів, понад 10 офісів ПСР. Матеріальний збиток оцінюється в 40 мільйонів доларів. Очевидно, що називати мирними такі руйнівні демонстрації вже не випадає. Саме тому прем'єр-міністр Р. Ердоган із самого початку подій на площі Таксім став на непримиренну позицію стосовно протестувальників, називаючи їх мародерами, грабіжниками та вандалами.
Чого хочуть протестувальники?
Переважну більшість протестувальників становлять молоді люди віком від 20 до 30 років. Вони виступають проти «авторитаризму Ердогана», надмірної жорстокості поліцейських і порушення демократичних прав і свобод у країні. За своїм складом мітингувальники представляють різні верстви населення, конфесії, громадські об’єднання. Є мусульмани і християни, є студенти, дрібні та середні підприємці й робітники, є вболівальники футбольних клубів. При цьому 70% учасників демонстрацій не є членами будь-яких політичних партій.
Рушійну силу протестного руху становлять переважно представники середнього класу, у своїй більшості орієнтовані на так звані західні демократичні цінності. Основні вимоги: припинити реконструкцію парку Гезі, обмежити свавілля поліцейських, стримати авторитаризм прем’єр-міністра Р. Ердогана та його спроби регламентувати приватне життя турецьких громадян.
Багато які громадяни не прихильні до так званої повзучої ісламізації турецького суспільства, що, на їхню думку, провадиться керівною партією. За останні 10 років у країні було побудовано близько 7500 мечетей. У Стамбулі планується спорудження найбільшої мечеті у світі. Релігійне навчання стало обов’язковим не тільки у світських, але й у військових вузах. Дівчатам і жінкам дозволено носити «хіджаб» (наголівну хустку) у школах, університетах і державних установах.
Практично протестувальники не висувають будь-яких кардинальних політичних і економічних вимог, що стосувалися б доленосних проблем розвитку турецького суспільства та зовнішньої політики держави.
«Мовчазне стояння»
Очевидно зрозумівши, що агресивні акції не сприятимуть формуванню позитивного іміджу антиурядових демонстрацій, починаючи з 18 червня мітингувальники в Стамбулі, Анкарі, Ізмірі, Анталії та багатьох інших містах республіки перейшли до нової форми протесту – «стоячих мовчазних страйків». Протестувальники збираються групами зазвичай по вечорах на центральних площах міст і мовчки, не рухаючись, стоять по кілька годин – хто скільки витримає. Періодично одні йдуть геть, на їхнє місце заступають інші. Деякі з них читають книжки. Іноді для піднесення духу демонстрантів перед ними виступають танцювальні пари.
Оскільки протестувальники не порушують громадського ладу, поліція їх не розганяє, хоча на початку пацифістських «стоячих акцій» деяких їх учасників було затримано. У Стамбулі на площі Таксім в таких акціях щовечора беруть участь до тисячі чоловік. Мітингувальники просять своїх однодумців не провокувати заворушення і оголосити бойкот проурядовим компаніям, ЗМІ, банкам, великим магазинам і підприємствам сфери послуг. Загалом ситуація в Туреччині в останні дні нормалізується. Практично припинилося силове протистояння між демонстрантами і поліцією. В Анкарі та багатьох інших містах на вулицях майже не видно поліцейських.
Харизматичний лідер і його партія
За десятиліття перебування при владі Р. Ердоган став одним із найвпливовіших і найхаризматичніших турецьких лідерів після засновника сучасної Туреччини Кемаля Ататюрка. Сьогодні за рівнем популярності, крім чинного президента Абдулли Гюля, йому немає рівних серед турецької політичної еліти. Чотири роки тому Р. Ердоган був включений Джорджтаунським університетом США до списку великих мусульман сучасності за його «орієнтацію на цінності Європейського Союзу». Проте в останні роки відбулася досить помітна трансформація стилю керівництва прем’єр-міністра від демократичного та ліберального у 2002-2007 рр. до нинішнього авторитарного. Звичайно, цей «м'який авторитаризм» не витримує жодного порівняння з жорстокою диктатурою 80-х рр. минулого століття, коли в країні сталися три військові перевороти з інтервалом у десятиліття – в 1960, 1971 і 1980 рр. Остання спроба військового перевороту була нейтралізована вже урядом Р. Ердогана 2003 року. Тоді близько 300 вищих офіцерів було засуджено до різних термінів ув’язнення.
У своїй діяльності Р. Ердоган спирається на помірковано проісламську Партію справедливості та розвитку, беззмінним лідером якої є від часу її створення 2001 року. На парламентських виборах у 2002, 2007 і 2011 рр. партія отримувала від 40% до 50% голосів, що дозволяло їй формувати однопартійний уряд. Багато які аналітики відзначають авторитарний характер відносин усередині цієї політичної сили. Члени партії іменуються «солдатами Ердогана», а їхній єдиний обов’язок – неухильне виконання рішень лідера та політкерівництва. Основний електорат партії – жителі провінцій на сході та півдні Туреччини, для яких ісламські цінності є абсолютними. Для залучення на свій бік ПСР надає соціальну підтримку та преференції людям із обмеженими доходами і середньому класу, що сприяє зміцненню її соціальної бази.
Економічні успіхи уряду Ердогана
Упродовж останніх 10 років турецька економіка нестримно розвивалася. Середній приріст ВВП складав близько 7% на рік і, за прогнозами, становитиме щонайменше 5% аж до 2017 року. Багато хто з опонентів Р. Ердогана, хоча й з деякими застереженнями, загалом позитивно оцінюють його економічну політику, проте при цьому заявляють, що успіхи у сфері економіки не можуть бути виправданням його авторитаризму.
Насправді економічні успіхи Туреччини за останні 10 років просто разючі. Тільки за період з 2002-го по 2008 рік ВВП Туреччини збільшився в чотири рази, що дозволило їй стати сімнадцятою економікою у світі і шостою в Європі. Частка ВВП на душу населення у 2012 році була втричі більша, ніж в Україні. Бюджет – понад утричі.
Найближчими роками уряд Туреччини має намір реалізувати грандіозні проекти: побудувати дві нові гілки метро, залізничний тунель під Босфором, новий міст через нього, судноплавний канал уздовж протоки, найбільший у світі аеропорт у Стамбулі (150 млн пасажирів на рік), а також LNG-термінал на середземноморському узбережжі.
На одній із прес-конференцій Р. Ердоган щиро запитував у журналістів: «ВВП виріс утричі, будуються заводи, мости, університети, зростає рівень життя, про Туреччину говорить увесь світ як про модель розвитку. Ну чого їм (опонентам) іще бракує»?! Проте сьогодні матеріальний достаток для освічених і культурних людей не є абсолютною цінністю. Для них духовна свобода є не менш важливою.
Ердоган проти Асада
Останні події в Туреччині ще раз підтвердили відому аксіому: не роздмухуй пожежу в домівці сусіда, інакше вона перекинеться на твій дім. Близько 60% населення Туреччини не схвалює силового підходу керівництва країни до подій у сусідній Сирії, в результаті якого прикордонні райони Туреччини перетворені на базу вишколу й озброєння сирійських повстанців і різних угруповань ісламістських бойовиків з усього світу. На їхню думку, Туреччина мала б стати на нейтральну позицію стосовно сирійської громадянської війни і принаймні не демонізувати свого колишнього стратегічного партнера – Башара Асада. Опоненти Р. Ердогана засуджують його за те, що він виступив у ролі союзника арабських монархій Перської затоки, зокрема Катару і Саудівської Аравії, що також негативно позначається на репутації Туреччини як демократичної країни.
Хотілося б сподіватися, що після червневих протестних виступів Р. Ердоган більше приділятиме уваги внутрішнім турецьким проблемам і відновленню свого іміджу, що досить сильно похитнувся, і відповідно менше втручатиметься у внутрішній сирійський конфлікт. При цьому турецьке керівництво мало б узяти до відома результати досліджень, проведених за завданням НАТО у травні цього року, відповідно до яких сьогодні 70% населення Сирії підтримують Б. Асада, 20% стоять на нейтральній позиції й тільки 10% підтримують опозицію.
А Захід критикує
США та країни Євросоюзу, які загалом донедавна схвалювали політику нинішнього турецького керівництва, зокрема щодо подій у Сирії, й навіть ставили Туреччину за взірець оптимального поєднання демократичних та ісламських цінностей, втім не вгаяли нагоди критично оцінити дії уряду Р. Ердогана щодо розгону демонстрантів. Так, Верховний представник у закордонних справах Євросоюзу Кетрін Ештон засудила турецьку владу за застосування надмірної сили проти демонстрантів у Стамбулі й деяких інших містах Туреччини. 13 червня Європарламент ухвалив рішення, в якому міститься критика на адресу Анкари. Для виходу з кризи ЄС запропонував їй розпочати діалог із представниками демонстрантів, опозиції. Критика з боку країн Заходу викликала обурення Р. Ердогана, який сподівався на їхню підтримку. Виступаючи 16 червня в Стамбулі перед сотнями тисяч своїх прихильників, Р. Ердоган закликав ЗМІ та лідерів західних країн бачити «реальну Туреччину, а не тільки тих, хто несе руйнацію та пожежі».
Проте в ефірі «CNN International» мітинг на підтримку Р. Ердогана подали під заголовком «мітинг протесту проти чинної влади», що є ще одним свідченням так званої «об’єктивності й неупередженості» деяких західних СМІ, які подавали дезінформаційні повідомлення зокрема про події в Лівії та Сирії.
Протягом останніх 10 років лідери країн Заходу з великим роздратуванням сприймали незалежний зовнішньополітичний курс турецького лідера, який досить часто не відповідав курсу Вашингтона та НАТО. Це й негативне ставлення Анкари до окупації Іраку у 2003 році, і принципова позиція стосовно арабо-ізраїльського конфлікту, і нормальні відносини з Іраном (до сирійської кризи), незважаючи на нагнітання Заходом антиіранської істерії.
Висновки та прогнози
На наш погляд, малоймовірно, що нинішні протестні виступи в Туреччині призведуть до відставки уряду Р. Ердогана. Зрештою, все вирішується не на барикадах, а на виборах. І скоріш за все, переважна більшість проголосує за Р. Ердогана. Більше того, останні протестні акції можуть навіть підвищити кількість його прихильників. Втім, як би далі не розвивалися події, політична ситуація, поза сумнівом, зміниться. По-перше, опозиція використає останні протестні виступи з метою активізації своєї діяльності і Р. Ердогану доведеться змінити свій стиль і шукати адекватну відповідь новим викликам. По-друге, імідж «демократичної Туреччини» як взірця для арабських країн дуже потьмяніє. По-третє, шанси Р. Ердогана внести зміни до конституції з метою здобути перемогу на президентських виборах у 2014 році істотно зменшаться.
На нашу думку, подальша доля Р. Ердогана як національного лідера залежатиме передусім від його здатності змінити стиль своєї діяльності й вийти переможцем з останньої суспільно-політичної кризи, як він це неодноразово демонстрував раніше. Ми бажаємо дружній Туреччині якнайскоріше відновити стабільність і національну злагоду в країні, з якої Україна має масштабну економічну співпрацю та стратегічне партнерство. Так, у 2012 році торговельний оборот між нашими країнами збільшився на 8,3% і склав 6 млрд 150 млн доларів із позитивним сальдо для України – понад 1,5 млрд доларів. А за обсягом експорту українських товарів у 2012 році Туреччина посіла друге місце після Росії.
