Режисер, актор, музикант і художник Георгій Делієв став героєм постійної кінорубрики «Одеських вістей». Георгій – відомий гуморист. Ви приготувалися сміятися? Даремно…
– Георгію, мені відомо, що свою кінокар’єру Ви почали ще 1991 року – зняли повнометражний художній фільм «Сім днів із російською красунею». Стали режисером-постановником, автором сценарію, та ще зіграли головну роль. Як прийшла ідея реалізувати такий масштабний проект?
– Наприкінці 80-х – на початку 90-х ми з Юрієм Володарським знімали музично-комедійні кліпи в стилі німого кіно. Вони були насичені трюками, гегами, діями. Події одного кліпу «Масок» уміщалися в 30 хвилин складнопостановкового кіно. Отоді ми з Володарським, Едуардом Каменецьким і Олександром Тарасулем задумали більший фільм. Написали сценарій, спеціально придуманий для акторів комік-трупи «Маски», залучили декількох відомих радянських акторів. Серед них були Семен Фарада, Леонід Ярмольник, Лариса Гузєєва.
– А вони Вас уже знали?
– Акторів «Масок» уже показувало центральне телебачення, ми багато їздили до Москви, та й взагалі по країні. Отож, у картині була низка жартів, актуальних іще для СРСР, а коли вона вийшла, Радянський Союз саме розпадався. До речі, фільм вийшов частинами, як не дивно це звучить. Спочатку був змонтований окремо ленінградський сюжет у стилі німого кіно, і ми його показували на різних російських кінофестивалях, а також іще на якихось шоу, які мали кіноустановки.
Фільм виявився дуже успішним, попри складні політичні процеси. На жаль, він одразу не потрапив у великий прокат, а потім уже вийшов у вигляді піратської версії, тобто був просто украдений.
– І Ви в украденій потім піратами картині зіграли…
– …авантюриста, навколо якого й закручується сюжет, пов’язаний із продажем радянських ракет за кордон. А дія починається в Москві саме влітку 1991 року. До речі, в цьому фільмі свою першу кінороль зіграв і мій багаторічний партнер за «Масками» Борис Барський. А з ним ми ще разом знімалися в такій цікавій картині, як «Прикольна казка». Це перший український музичний фільм-казка, знятий за підтримки Державної служби кінематографії України й Міністерства культури Естонії. Я зіграв військового міністра, а Боря – прапорщика. А фільм – чудовий, шкода, що його рідко показують по українському телебаченню.
– Коли звучить ім’я Кіри Муратової, глядач і читач думають про серйозне кіно. А в Георгії Делієві звикли бачити веселуна. Як Вам працювалося з Кірою Георгіївною?
– Непросто, як, мабуть, із кожним великим митцем, але плідно. Перша робота з Кірою Георгіївною – картина «Другорядні люди», потім були «Чеховські мотиви», «Настроювач», «Мелодія для шарманки». А фільм «Вічне повернення. Кастинг» одержав приз на останньому Римському кінофестивалі, а також у Москві.
Мені найбільше подобається «Настроювач». Ця картина здатна охоплювати масового глядача.
– У Вашій фільмографії є стрічка «Двоє і війна».
– Так, картина 2008 року. Я зіграв німецького офіцера. І на екрані говорив німецькою.
– Дивний вибір режисера…
– У мене було перед тим кілька випусків «Масок», пов'язаних із війною. Грав і наших, і німців. Режисер побачив у мені німця. Може, тому, що у мене світле волосся.
– І ще про німців, точніше, про німкеню. У ролі Остапа Бендера зняла Вас Ульріке Оттінгер. Вдалося їй передати стиль Ільфа та Петрова?
– Фільми Оттінгер, скажу Вам, іще дивніші, ніж у Кіри Георгіївни. Але все-таки Муратова знімає про людей. Мені подобається, коли режисер показує людську фактуру. От у Кіри Георгіївни персонажі дивні й часом незграбні, але вони саме й схожі на наше життя й дуже точно передають реальність або нереальність сьогоднішнього світу. Загалом, у Ульріки теж абсурдистські сюрреалістичні фільми, і це достеменний артхаус, але це правда життя.
Коли, готуючись до зйомок, я перечитував романи Ільфа та Петрова, раптом виявив, що вони писали зовсім про інше. Остап Бендер і всі інші герої зовсім не такі, якими їх показали наші режисери й актори. Виходило, що й у мене, і у багатьох наших глядачів склався певний стереотип щодо Бендера – для нас він такий, яким його зіграли Юрський, Миронов і Гоміашвілі. Однак у книжці дуже багато нюансів, що не ввійшли у фільми. Просто режисери та сценаристи розіставили важливі для себе акценти.
Прем'єра проходила на «Берлінале». Німці фільм оцінили належним чином і багато сміялися. Це значить, що гумор Ільфа та Петрова спрацював. На екрані ми говоримо російською, а під час показу на фестивалі були німецькі титри. Я не очікував такої реакції. Кажуть, картина добре пройшла й у Нью-Йорку. А от на київському кінофестивалі «Молодість» її багато хто не сприйняв. До речі, дочка Іллі Ільфа Олександра Ільф через два роки після прем'єри дуже добре відгукувалася про цей фільм і мою роль зокрема.
Мені сподобалося й те, що зовнішність мого Бендера відрізняється від опису в книжці. Були кучері й бакенбарди. Костюм і грим у мене були клоунськими. Образ такий… дещо гротескний. Після того як я подивився картину, помітив, що мій Остап Бендер ліричний і м'який, а його нахабність і оптимізм відійшли на другий план. Я хотів викликати у глядача співчуття до нього.
– Можете назвати своїх улюблених кіноакторів?
– Я не буду оригінальний, якщо назву передусім Юрія Нікуліна. До речі, мені дуже подобаються його драматичні ролі в таких фільмах, як «Коли дерева були великими», «Сюди, Мухтар». Він просто геніальний актор у різних жанрах. Ще можу назвати Андрія Миронова, Інокентія Смоктуновського. Але список досить великий. А серед іноземних акторів – це, звичайно, Чарлі Чаплін, Гарольд Ллойд, Бастер Кітон, Джим Керрі, Джекі Чан, Джонні Депп, П’єр Рішар, Луї де Фюнес.
– Георгію, скажіть, а яке враження на Вас справив Одеський міжнародний кінофестиваль?
– Ви знаєте, будь-який хороший фестиваль для нашого міста – це дуже важлива подія. Фестивалі підтримують образ і легенду Одеси, що створювалися століттями. До нас приїжджають люди, і вони бачать Південну Пальміру в статусі культурної столиці України.
А наше ж місто було побудоване в пустелі, й хоч поруч із морем, прісної води тут спочатку не було. І ми, сучасники, повинні подякувати нашим предкам, які тут не тільки укріпилися, але й створили такі прекрасні будинки з величною архітектурою.
Повертаючись до теми кінофестивалю, скажу, що кіномистецтво – це наймасовіше мистецтво. І це найдорожче мистецтво за фінансовими вкладеннями. І тут я хочу підкреслити роль губернатора Одеської області Едуарда Матвійчука. З перших своїх кроків кінофестиваль здобув його підтримку. Завдяки зусиллям багатьох людей, що вклали чималу кількість грошей, ми одержали успішний і гарний проект. В Україні, це, безумовно, один з найбільших кінофорумів. І його визнали в Європі. Також Едуард Леонідович надає велику підтримку міжнародному фестивалю «Комедіада».
Відзначу, що в Одесі ще здавна були відомі своїм меценатством керівники. Традиції ці, як бачимо, живуть. Взагалі скажу, що одесити мають нюх, вони дуже люблять бізнес і прекрасно з ним пораються. Наше місто має феноменальну комерційну силу, тому ідея проведення фестивалів, по суті, вигідна всім його жителям.
– Ви ще колекціонуєте рідкісні музичні інструменти. Граєте на них?
– Це змішана колекція, бо на деяких інструментах грати неможливо – це, скоріше, музичні іграшки або макети. Наприклад, інструмент гарний, струни є, але звучить він погано. Є, звичайно ж, і дуже добрі, якісні. Наприклад, казахський народний інструмент, не пам'ятаю назви, на ньому я іноді граю у виставі та на концертах.
– Тоді візьмімо останній акорд – знову про кіно.
– Торік я знімався в російських серіалах «Костоправ» і «Демони». У другому зіграв головну роль Гриші-Мажора – такої жорстокої людини, увесь сюжет пов'язаний з його злочинною діяльністю.
Цього літа, і, мабуть, уже до кінця року, зйомок не буде. Але наступного року сподіваюся продовжити свою кінокар’єру, як, втім, і всі свої проекти, пов'язані із творчістю комік-трупи «Маски».
довідка
Георгій Делієв народився 1 січня 1960 року в Херсоні.
У 1977 році вступив до Одеського інженерно-будівельного інституту на архітектурний факультет. Протягом студентських років активно займався пантомімою та клоунадою в студії.
Працював архітектором у П’ятигорську, потім у Кишиневі. У 1984 р. працював у Ленінградському театрі «Лицедеи» під керівництвом В'ячеслава Полуніна. Того ж 1984 року був прийнятий до ансамблю пантоміми й клоунади «Маски», де працює досі художнім керівником, режисером, актором, автором.
З 1986-го по 1989 рік навчався в Державному інституті театрального мистецтва на факультеті режисури естради.
Починаючи з 1992 року був режисером-постановником, автором сценарію й виконавцем головних ролей у телевізійних фільмах комедійного серіалу «Маски-шоу».
Учасник груп «Качели-Качели», «Мастер-класс». Випустив альбоми «Хулиган с большой буквы» (2005), «Дубда» і «Небесный поезд».
У фільмографії – понад 10 картин і серіалів.
