З 21 по 23 червня Одеський морвокзал знову став осередком фестивалю німого кіно та сучасної музики «Німі ночі». П'ять німих фільмів, п'ять відомих музичних колективів і музикантів протягом трьох днів створювали незабутній арт-перформанс.
Ось уже вчетверте на причалі морвокзалу показували відреставровані німі кіношедеври в супроводі андерграундних музичних колективів і музикантів із Росії, України, Білорусі, Польщі та Чехії. У програмі – п'ять реставрованих фільмів, два з них – українські, які вперше показані на цьому фестивалі після 80 років забуття.
Ніч перша
Починала фестиваль «Укразія» (1925) Петра Чардиніна. Свого часу цей режисер відкрив талант Віри Холодної, яка прикрашала його дореволюційні фільми. «Укразія» – перший український пригодницький бойовик, шпигунська драма, але крім цього, ще й прекрасний ранньорадянський наїв, наповнений майже плакатними агітаціями та більшовицькою пропагандою. Особливо гарні негідники «білі», пересичена буржуазія та робітники Англії, що плекають мрії про те, що й у них з'явиться чудовий вождь пролетаріату.
Музику до фільму створила й зіграла польська група «MINIMATIKON». Звучання, звичайно, потрясне: сучасний біт і класичне німе кіно виявилися на диво органічними.
– Спочатку ми створили концепцію, продумали, якою буде музика до цього фільму, потім почали імпровізувати, створювати її. Для нас німе кіно – це можливість доторкнутися до тієї минулої епохи. Ми просто створювали свою музику, як ми це відчували, – розповіли польські музиканти.
Доля цього фільму, треба сказати, тріумфально-сумна. Кінострічка після виходу на екрани здобула величезну популярність, але наприкінці 1930-х сценарист Микола Борисов був репресований, а фільм заборонений. У Національному центрі ім. О. Довженка його відновлювали по крупицях.
Після перерви – другий сет і друга кінокартина. Це фільм «Крейцерова соната» (реж Густав Махати, 1926) за однойменною повістю Льва Толстого. Чеський режисер Густав Махати – класик еротичного, чуттєвого кіно, що створив свій універсальний стиль. «Крейцерова соната» створена Толстим теж не без чуттєвості, а тому недивним є вибір режисера. Надзвичайно зворушлий вигляд має серйозна, непроста повість, втілена на екрані ще зовсім юного кіно.
І знову все перетворює музика: фільм чеського режисера озвучив відомий чеський рок-музикант Павел Файт. Він розповів, що фільм відчув уже в плині роботи над саундтреком, а підхід до створення музики для кіно в нього незмінний – він любить проживати нове життя разом з фільмом.
Ніч друга
Відбувся показ фільму «Остання людина» (реж. Фрідріх Вільгельм Мурнау, 1924), що оповідає про старого портьє фешенебельного готелю, якого одного разу понизили до адміністратора туалетних кімнат. Престиж, статус, повага оточення – усе валиться, на зміну цьому приходить розпач і жах, які акторові головної ролі (Еміль Яннінгс) потрібно було виразити виходячи тільки зі свого акторського таланту: фільм без єдиного титру. Те, що ТАК зараз у кіно не грають – факт безсумнівний. У фільмі також чимало новацій, експериментів із формою, які зараз увійшли в кінематограф і видаються звичайним явищем. Наприклад, була вперше задіяна суб'єктивна камера, за допомогою якої можна немов дивитися очима головного героя. Взагалі при перегляді німого кіно важливо абстрагуватися від того, що звично для нас, відчути себе глядачем тієї епохи й дивуватися відкриттям і проривам, які здійснюються просто на очах.
Фільм озвучили російські музиканти: дует саксофоніста, фрі-джаз імпровізатора Сергія Лєтова й вібрафоніста Володимира Голоухова. Музиканти впевнені, що в озвучуванні німого кіно є якийсь парадокс і іронія: німе кіно, створене для масового глядача, озвучується серйозною імпровізаційною музикою, яка ніяк не належить до масової. Крім цього, артисти поділилися своїми міркуваннями про сучасні тенденції й насущні проблеми в музиці.
Особливої драматичності закінченню фільму додала гроза, що насувалася, але дощ не злякав ні музикантів, ні глядачів. Другий сет був перенесений на наступний день.
Ніч третя
Усі дійства проходили у виставковому комплексі морвокзалу. Відбувся перенесений через негоду показ другого українського фільму – «Хліб» (1930, реж. Микола Шпиковський) з музичним супроводом білоруської групи «Port Mone». «Хліб» – ще один чудовий зразок радянського ідеологічного кіно. Побудований на простому сюжеті про колективізацію, він вражає епічністю, потрясними за красою кадрами, яких не побачити часом і в сучасному кіно. Музика «Port Mone» – стовідсоткове влучання, їхня музика особливо підкреслила епічність, пафос (зі знаком плюс) дійства.
А поки на ранньорадянських екранах самовіддано боролися за справу революції, буржуазна культура створювала кінокомедії про своїх же буржуа. Яскравий приклад того – фільм «Патсі» (реж. Кінг Відор, 1928) із традиційною імпровізацією джазового піаніста Юрія Кузнецова. До кожного кадра музикант одразу знаходив необхідне музичне рішення, зриваючи овації. Талановитий фільм і такий же музичний супровід зробили свою справу – глядачі «надривали животики».
Закриттям фестивалю став концерт українського фрік-кабаре «Dakh Daughters».
