(про роман Майкла Каннінгема «Години»)
Час життєвого та літературного зламу кінця ХХ – початку XXI століть виявився драматичним і для нас, і для зовні благополучних американців. У мистецтві в такі часи починають переосмислювати минуле, включно й культурну спадщину.
Сучасний постмодернізм любить очорняти й осміювати. Чому? На зламі часу людина губиться і не знає, куди їй іти. Народжується бажання захиститися від розпачу – іронією, пониженням «градусу переживань», спробою позбутися «зайвого» культурного вантажу, що став затяжким.
І все ж є в сучасній літературі й дещо інше. Розумний, талановитий письменник намагається не відкинути минуле, а зрозуміти його, осмисливши долю й «надіваючи костюм» відомої людини колишніх часів.
Таким автором постав в американській літературі Майкл Каннінгем. У 1998 році (російський переклад – 2000 р.) був опублікований його роман «Години» («The Hours»). «Нью-Йорк Таймс» і «Лос Анджелес Таймс» назвали його найкращим романом року. Каннінгем був нагороджений Пулітцерівською премією. А 2002 року вийшла у світ екранізація, удостоєна «Оскара» та «Срібного ведмедя».
В основу твору покладено біографію та літературну спадщину відомої англійської письменниці ХХ століття, законодавиці модерну Вірджинії Вулф. Вивчивши її біографію, особливості вдачі та психічного нездоров’я, Каннінгем вирішив дати нове життя текстові Вулф «Місіс Делловей». Цікава подробиця: назву для своїх «Годин» автор запозичає зі щоденника письменниці, де зазначено, що так спочатку передбачалося озаголовити роман, який зрештою побачив світ як «Місіс Делловей».
Каннінгем вибудовує сюжет за принципом «доля героїні у просторі часу». Переплетено долі трьох героїнь, кожна з яких переживає власну колізію, живе й відчуває в одному з трьох різних просторів і часових періодів. Це один день 1923 року з життя Вірджинії Вулф, яка працює над текстом «Місіс Делловей». Це час і побут домогосподарки Лори Браун, яка живе в Каліфорнії 1949 року і все намагається прочитати роман Вулф. І – розповідь про Кларіссу Воган, мешканку Нью-Йорка кінця ХХ століття, яка за прикладом героїні В. Вулф намагається організувати прийом на честь свого друга-літератора Річарда, котрий помирає від СНІДу.
Збіги з життям і творчістю Вулф проявляються і в іменах героїнь Каннінгема. Так, ім’я Лори Браун узято автором з есе письменниці «Містер Беннет і Місіс Браун». А Воган із Нью-Йорка звуть, як і Делловей, – Кларісса.
Важливим мотивом, що пов’язує долі
трьох жінок, є суїцид. Це реально-біографічне самогубство самої В. Вулф, яка втомилася від хвороби; спроби накласти на себе руки у Лори, яка страждає від творчої нереалізованості; фінальне самогубство літератора Річарда. Але попри лейтмотив трагічності, враження від книги все-таки неоднорідні: поруч із безвихіддю та болем – щастя й задоволення від життя та творчості. Усе це дарує людині почуття багатошарового, неодноманітного життя. Таким чином, прийом, який так люблять сучасні постмодерністи, у варіанті американця М. Каннінгема набуває особливого і далеко не тільки трагічного сенсу: життя таке, яке воно є, зі святами і сумними буднями. Трагедія розумниці, інтелектуалки Вірджинії Вулф може мати свої аналоги і в наші дні – але це не применшує високого смислу буття.
Наприкінці роману створюється враження, що всі три характери, розділені місцем і часом, – Вулф, Браун і Воган – становлять певну єдність. Водночас кожна героїня не втрачає свого «я». Їхні історії можуть стати сюжетними основами для нових романів. Дано своєрідну формулу світу, в якому є місце кожному індивідуальному характеру. І вже здається, що головним мотивом нашого сучасника М. Каннінгема (втомленого, як і всі ми, від поганої літератури) було бажання, повернувши читача до вишуканого мистецтва англійського модерну, поговорити про нас – із нашими власними бідами та радощами у своєму часі.
Олена БЕЖАН, старший викладач факультету РГФ ОНУ імені І.І. Мечникова
