25 липня 1980 року в Москві пішов з життя відомий поет, актор театру та кіно, виконавець авторської пісні Володимир Висоцький. Одесу й Висоцького пов'язує дуже багато чого. Тут живуть люди, які його близько знали й можуть поділитися своїми спогадами...
Наш кореспондент зустрівся з поетом і художником Вадимом Грінбергом.
– Вадиме Євгеновичу, як Ви познайомилися з Висоцьким?
– Я кілька разів зустрічався з ним. Вперше це було в середині 70-х. В 70-80-ті часто бував у Москві, бо мій батько жив там. Він був відомий адвокат. Часто бував на закритих показах і великих прем'єрах. Я також іноді туди потрапляв і був знайомий із тамтешнім культурним бомондом. Взагалі я не був типовим містечковим одеситом, живився тією культурою й навіть привозив її до Одеси. Так от, у Москві біля пам'ятника Юрію Долгорукому був відомий грузинський ресторан «Арагві», куди москвичі й гості міста ходили смачно поїсти. От якось ми там зустрілися без приводу – чоловік п'ять-шість – суто чоловіча компанія. Там був і Висоцький. Я був із кимось із друзів, нас познайомили, ми потиснули один одному руки й навіть сіли поруч. Того вечора ми спілкувалися на загальні теми, але він не читав поезій і не співав під гітару. Згадується цікавий факт. Він замовив суп із тельбухами і сказав офіціантові так: «Принесіть мені супчик, та з тельбушками». Потім я цю фразу почув у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна». Він це говорив Шарапову в кабінеті слідчого.
І був ще один цікавий випадок. Висоцький намагався упадати до моєї екс-дружини – одеситки Ніни Волкової. Причім це було в 70-ті роки, а тоді вона ще не була моєю дружиною, а дружиною іншого чоловіка. Вона була скажено гарна. Так от, Висоцький навіть був у неї вдома, там була якась звичайна зустріч друзів. Ніна мені потім розповідала, що він був дуже наполегливий, але в нього нічого не вийшло, тобто вона йому відмовила у взаємності. До речі, зараз Ніна живе в Лос-Анджелесі. Вона потрясна художниця.
– А в Одесі Ви з Висоцьким зустрічалися?
– Так. У 1978 році. Це було саме на зйомках картини «Місце зустрічі змінити не можна» Станіслава Говорухіна, якого я, до речі, теж тоді добре знав. У мене була подруга, яка працювала в цьому фільмі адміністраторкою – Людмила Стаутман. Пам'ятаю, ми сиділи в кіностудії на Французькому бульварі, нас було кілька. І була Люда. Ми чекали Висоцького. Нарешті він зайшов у такій гарній дорогій дублянці. Зняв її і жбурнув просто в Люду. Вона взяла цю дублянку і жбурнула в нього. Він був у повному захваті, розсміявся й сказав: «От це вчинок».
– Він це навмисне зробив?
– Абсолютно. У нього була така манера, дещо пафосна, але ж Люда була з обслуговуючого персоналу картини. Цей невеличкий інцидент позитивно вплинув на відносини Висоцького з Людмилою. Із цього моменту вони подружилися. Наскільки мені відомо, з іншими співробітниками картини він також собі більше нічого такого не дозволяв.
– Вадиме Євгеновичу, що Ви можете сказати про Висоцького не тільки як про актора, але і як про людину?
– Ви знаєте, я бачив дуже багато його кіноробіт і ролей у театрі на Таганці. Він був чудовий актор, дуже хороший поет – я це кажу, бо сам поет і знаю цю справу ізсередини. Взагалі він багато чого зробив для розвитку російської культури. Він був свого роду художник авторської пісні, театру та кіно. Я б навіть його порівняв за рівнем таланту й духовного наповнення з такими великими художниками, як Ван Гог, Модильяні та Гоген. А як чоловік він був сильний, потужний і досить щирий.
