Сімдесят дев’яту річницю від дня народження чудового одеського поета Володимира Домріна друзі відзначать без нього. Він пішов з життя у розквіті творчих сил, коли йому ледве перевалило за п’ятдесят.
«Домрін був компанійською, доброзичливою людиною, охочим на гостре слівце, нездатним на підступ, лукавство або підлабузництво. Він писав не лише ліричні вірші, але й їдкі пародії та автопародії, міг у партійному комітеті без натяків, пробачливих інтонацій промовити: «Неспроста ж я епітафію написав: «Вот о ком позаботился обком...», – згадує письменник Анатолій Глущак.
У Домріні вживалися любов до природи, рибальства та пристрасть до полювання. Він часто виїжджав кудись у глибинку Причорномор’я, у заплави Дунаю, Дністра, Південного Бугу або Дніпра. З кожної такої поїздки він привозив не лише мисливські та рибальські трофеї, але й проникливі вірші: /Звезда упала за озера, /Черту оставив в небесах/…, /Ночная вскрикивает птица/,
/Мерцает лунная вода/, – цитувати можна довго…
На Кінбурзькій косі, на Покровських хуторах, у нього була дача. Якось він запросив нас із Анатолієм Кузьміним – багаторічним редактором університетської багатотиражки «За наукові кадри», – приїхати до нього погостювати. До Очакова ми діставалися на «ракеті» – пароплаві на підводних крилах. Потім, подолавши на катері Дніпро-Бузький лиман, ступили на благеньку дощату пристань Кінбурзької коси. До Покровських хуторів, що ховалися в зелених заростях вільхи, тополь та красноталу, було рукою подати. Стояла тиха ясна погода раннього вересня. Над лиманом кружляли зграї бакланів і чорноголових чайок, які пікірували у воду за здобиччю – жерехом, окунем, карасем або бичком. Ми йшли по заплавній луці, що густо поросла цмином піщаним, золототисячником, чебрецем, м’ятою та ромашкою у супроводі гулу бджіл і джмелів.
Раптом нас накрили дві великі тіні. Від несподіванки ми втягли голови у плечі, розгублено піднявши очі до неба: над нами на бриючому польоті плавно пропливли, розтинаючи вигнутими під кутом крилами повітря, два величезні пелікани, що нагадували доісторичних птеродактилів. Ми мовчки перезирнулися, усвідомивши, нарешті, що справді перебуваємо у заповідних місцях, уподобаних Домріним.
– О! Молодці, що приїхали, – зрадів Володимир Вікторович, коли ми увійшли у двір дачі, що поріс травою. – Я тут один втомився воювати з жінками…– І, помовчавши, продовжив: – Ви з Лесею займайтеся по господарству, а я сходжу до рибалок.
Коли ми взялися чистити картоплю, Леся, дружина та муза Володимира Вікторовича, розповіла, що їхні сусіди, справді, в основному жінки – дружини капітанів далекого плавання. Доки чоловіки борознять моря-океани, вони майже усі займаються вирощуванням цибулин тюльпанів на продаж. Тутешні клімат і ґрунт сприяють їх розвитку.
Незабаром повернувся господар. Він ніс щось загорнуте у целофан. Це була добра третина осетра, або, як його ще називають, царської риби.
– Ось, купив принагідно у місцевих рибалок, – сказав він. – Досить буде і для юшки, і для смаження…
Доки усі були зайняті рибою, я вислизнув на вулицю. Одразу ж за селом починалися невисокі піщані дюни, порослі рідким низькорослим чагарником, траплялися також невеликі дрібні озерця, у яких плавали черепахи. Піднявшись на чергову дюну, я мимоволі налякав табун диких коней, що пасся. Усі були гнідої масті. Побачивши мене, вони, піднявши свої голови на гарних з густою гривою шиях, побігли до лісочка, що темнів на обрії.
Пляж, на який я вийшов, був пласким і тягся до Ягорлицької затоки і далі до самого обрію. Викупавшись, я приліг на дрібний золотавий пісок і задивився на білі пір’ясті хмари, що пропливали високо в бездонному синьому небі. Я ще ніколи не бував у таких пустельних, не зачеплених цивілізацією місцях і насолоджувався незвичною тишею. Шелест морських хвиль і дзвінкі крики чайок робили її ще глибшою та проникливішою. Я був вдячний Володимиру Вікторовичу за те, що він запросив нас на Кінбурзьку косу з усією її різноманітністю фауни та флори…
Після обіду, який плавно перейшов у вечерю, ми пили заварений на лікувальних травах чай з медом. Домрін читав вірші:
Облака, подаренные мне,
Мягким отороченные светом,
Ты увидишь и зимой, и летом
На закатной дальней стороне.
Облака, подаренные мне,
Из души переплывают в душу:
Потому-то и не стынут в стужу
Облака, подаренные мне.
Облака мерцают в глубине
Глаз твоих, застенчивых и строгих.
Нет без вас ни песни, ни дороги,
Облака, подаренные мне…
Перед сном ми гуляли берегом Дніпро-Бузького лиману, порослого вільхою, вербою, лозняком та незмінним очеретом, із тонким тріпотливим на вітрі листям. Сонце повільно сідало далеко на заході, оторочивши, точнісінько як у віршах Домріна, вечірніми променями хмари. У чагарнику відливала золотом риб’яча луска, що залишилася після розподілу браконьєрського улову. Перед нами посередині лиману поринав у сині сутінки приплющений купол острова Майського, де, як говорили, готують бойових плавців…
Ніч на дачі видалася теж незвичайною. Десь ближче до світанку мене розбудили тривожні голоси. Господар, його дружина Леся і мій друг зібралися виходити на вулицю. Виявилося, цей шум піднявся через двох дорослих лосів та одного меншого, мабуть, їхнього дитинчати, що зламали огорожу і забралися на сусідню ділянку поласувати безцінними цибулинами тюльпанів.
Я роздивився у сутінках величезних тварин з розкішними гіллястими рогами, що тьмяно поблискували у місячному світлі. І город з цибулинами тюльпанів, увесь переораний їхніми копитами. Нарешті, сохатих вдалося видворити за межі ділянки. І вони вийшли у нічний простір, потріскуючи гілками та сучками, що траплялися на їхньому шляху…
Враження від побаченого у тій поїздці живуть в мені дотепер. А тоді, на початку 80-х, я хотів передати свої відчуття у віршах. Вони довго не вдавалися. І лише через кілька років, коли Володимира Вікторовича вже не стало, я, нарешті, їх написав, назвавши на спомин про нього «На Кінбурзькій косі»:
В терпких водах лимана
купается солнце,
Чайки вспышками магния слепят
глаза,
И горят чешуи золотые червонцы
В темной чаще, где к небу
взметнулась лоза.
Ветер моря и ветер степного
простора
Над полоскою суши по-братски
сошлись.
В это время душа, очищаясь от сора,
Принимает и славит,
и празднует жизнь.
Пахнет «лидией», рыбой,
увядшей травою,
Воздух влажный пьянит
и тревожит меня.
Жесткий полог ветвей,
как окошко, открою
В необъятную ширь
просветленного дня.
Но гряда облаков горизонт увенчала,
Перелетная стая упала на плес.
Обнажились в природе концы
и начала –
Что-то кончилось,
что-то уже началось…
