«Червоне – то любов…» Яскраво-червоні квіти на ошатній блузці дівчини. Такого ж кольору намисто на її юній шиї. Червоне. Любов. І вона ллється, не перестаючи, стільки, скільки триває цей твір. Анданте. Адажіо. Алегро – усе сповнене любові. До дружини Ольги, якій присвячено цей концерт. До чудової природи Каліфорнії, другої батьківщини композитора, у яку просто неможливо не закохатися. І, звичайно, до мальовничої, співучої України – справжньої батьківщини музиканта, з якою він ніколи не втрачає зв’язку. Про усе це неповторно співає бандура, захоплюючи нас то до далекого Сакраменто, одного із найбільш сонячних міст США, то до зеленого Тернополя з його знаменитим дзеркальним ставком… А то кудись за моря і доли, куди може долетіти лише чарівна музика.
Юрій Олійник – так звуть композитора, який подарував нам це море любові. Концерт № 2 «Романтичний» для бандури з оркестром. Бандура – улюблений інструмент музиканта ще й тому, що його дружина, Ольга Герасименко-Олійник, відома музикантка, керівниця знаменитого у минулому тріо бандуристів, закохана у свій інструмент і нарівні із чоловіком передає за його допомогою усі свої почуття. У творчості композитора твори для бандури посідають особливе місце – він створив п’ять концертів, у кожному з яких теплі переливи струн розповідають про щось особливе…
В «Романтичному» концерті чутні народні мелодії – саме з ними в нас із давніх часів асоціюється бандура (українська блузка з яскравими квітами – чудове доповнення до загального настрою). І як емоційно, радісно вони звучать! Віртуозна гра солістки – блискуче виконання найскладніших пасажів, повне поглинання музикою, абсолютне розчинення в ній! І разом із цим – дівоче зачарування, юна радісна схвильованість. Особливо помітна вона була в перші миті концерту, коли дівчина дивилася на диригента, налаштовуючись у такий спосіб на початок. Але усе, що пішло потім…, а потім, уже після виконання, були овації, які довго не вщухали вигуки «Браво!» і море квітів.
Море любові. Червоне в концерті. Лауреатка міжнародних конкурсів Тетяна Гордійчук підкорила зал, який так емоційно її вшановував. Не сумніваюся, що була й дуже висока оцінка найбільш іменитої наставниці – Ніни Василівни Морозевич, професорки Одеської національної музичної академії ім. А.В. Нежданової, кандидата мистецтвознавства, заслуженої діячки мистецтв України.
«…а чорне – то журба…» Чорна концертна одіж артистів оркестру був того вечора ще й знаком жалоби – музиканти прощалися зі своїм колегою – артистом оркестру Олегом Шкарпітним. Із щирою простотою промовляв концертмейстер НОФО Євген Кострицький слова про непоправне. Про тяжку для усіх музикантів втрату. І про те, що наступний твір присвячується світлій пам’яті їхнього друга. Музиканти не стримували сліз. І виконали твір проникливо, надривно, віддаючись йому сповна, прощаючись із другом, наостанок даруючи йому музику. Він нею жив.
Чорне в концерті – симфонія № 5 Гії Канчелі. Присвята пам’яті батьків. Красномовніше біль і не передати. Твір, що перевертає душу. Музика пронизана особистим болем славетного грузинського композитора. З найперших митей потрапляєш під особливу, ні на що не схожу чарівність цієї музики. Так, і про скорботу можна так сказати. У Канчелі вона висока. Світла. Своєю великою (без будь-якого перебільшення!) музикою він зумів виплакати біль, подолати його та жити далі. Звільнений. Очищений. Прояснений. «Можливо, найцікавішим із сучасних творів на сьогоднішній день» назвали симфонію Гії Канчелі у французькому Турі у 1987 році. Минули десятиріччя, написано багато яскравих творів, а 5-ту симфонію й на сьогоднішній день із повною підставою можна назвати однією із найбільш... Якщо не найбільш…
…Я знала, що я маю почути у 2-му відділенні. Незадовго до концерту побачила золотаву афішу із програмою і зрозуміла: таке пропустити не можна! Кілька днів передчувала дуже сильне враження…, а ще через день на це ж налаштував мене під час тривалої багатопланової розмови ще один герой цього вечора.
Талановитий композитор (його «Реквієм» на одному з минулорічних концертів справив на мене сильне враження, яким я вже поділилася із читачами), натхненний пропагандист сучасної музичної творчості, яскравий диригент Володимир Рунчак з гордістю та хвилюванням прийняв пропозицію диригувати симфонією Канчелі. Великий шанувальник творчості композитора, 5-ту симфонію маестро вважає вершиною його творчості. Говорив про цей твір так довго, так палко!
Він так і диригував того вечора – пристрасно, яскраво. Відчуваючи себе частиною цієї музики. Неповторної. Незбагненної. Шкода, що майже не можна було бачити обличчя маестро – впевнена, що вся гама почуттів була на ньому в ці хвилини. Тому що навіть наші обличчя були такими. Сповненими. Відкритими.
Музика Канчелі. Сльози на обличчях артистів.
Чорне. Скорбота. Велич.
Забракло слів. І ще довго не буде.
Фінал.
