Максим Трубніков - рок-музикант, кобзар. А ще він - викладач Одеської гімназії № 9, кращий учитель року в номінації «Музичне мистецтво», громадський діяч і палкий патріот своєї країни.

-  Чи знав колись маленький хлопчик Максим, що він буде лідер  одного із найвідоміших патріотичних гуртів України? Чи були відчуття, що  будете  жити в такий переломний час історії, і що на вас буде покладено настільки відповідальна місія? На вас рівняються, а ваша творчість надихає  багатьох українців стати свідомими громадянами своєї країни.

- Думав я що буду співати?  Не певен. А стосовно  того, що буду грати, то впевнений стовідсотково. Так склалася доля, що відколи я себе пам’ятаю,  з чотирьох рочків мене до музичної школи повела  бабуся і віддала на фортепіано. Це сформувало у маленького ще Максимчика образ  майбутнього музиканта. 

- Це було бажання батьків «из хорошей одесской семьи»?

- Якщо б «из хорошей», то скоріш за все мене б віддали на скрипочку (сміється)   Але я справді одесит, і земля на вулиці Лавочній вже більш як сто років  викуплена моїми родичами, які там споконвіку живуть. Музична школа, що на  Краснослобідській, стала моєю першою школою. Скоріш за все я проявляв неабиякі здібності, а бабуся  побачила, відчула і наполягла на тому, щоб мене взяли, хоча у цьому віці діточок ще не приймали. Так Максимчик потрапив у початковий клас, потім пішов далі і ще у своєму дитинстві почав писати музику.

- На це щось вплинуло конкретно чи  хотілось самовиразитися?  Яка музика взагалі подобалась?

- Ні, то були якісь творчі пориви, зрозуміло, що інструментальні, хоча в школі ми вчили основи співу, але бути вокалістом я не прагнув. 

 Мій перехідний вік припав на середину-кінець  80-х років. В нашій родині ще не було навіть магнітофону. Звісно, на мене мали вплив батьки, класична та романтична музика, яку я виконував, а не «Голубой огонек». В родині найбільш українське йшло від бабусі, яка хоча й спілкувалася російською мовою, більшість пісень, якщо не всі, співала українською. Думаю, що це все відкладалося на підсвідомості, викарбовувалось ще з раннього дитинства, коли вона співала мені колискових.

- Ваша сім’я була з прогресивними поглядами?

- Батько був радянськім військовим. І коли у 91-му році перед всіма військовими став вибір чию присягу приймати, він, звісно, обрав Україну. 

Взагалі, в моєму  тоді оточені  було дуже мало людей, які могли  не те що бути прикладом, а навіть що-небудь порадити. А мені хотілось, щоб така людина поряд була і хотілось більш себе проявити. Тоді я  вже зацікавився гітарою, як музичним інструментом, бо «піаніно на собі важко носити» (сміється) .

Але продовжуючи навчання у музичній школі, я зрозумів, що  мені – «рокешніку», вона вже не дає того. що я хочу. Я вчився в Маріїнській гімназії на Льва Толстого, а місце для спілкування з друзями було у Міськсаду на так званій «Підкові», де збиралася тусовка творчої молоді, незначно старших за мене людей,  рокерів в якихось нашивках, наліпках, і всьому,  що можна було у той час знайти і на себе начепити. Виглядали вони трохи кумедно, але були дуже цікавими людьми, і їх  неформалізм мені подобався. Я, як і вони, прагнув протесту, прагнув боротьби проти «стіни», що відокремлювала нас від світу. 

-  Ви ще не знали, що там за цією стіною, але лобом вже вперлися в неї і якщо неможливо було йти вперед,  почали копати вглиб?

- Так, я точно знав, що її треба лупати. І це теж було наступним поштовхом  до самовизначення і мого прагнення до якоїсь музики соціуму, яка ставить соціальні питання. В цьому випадку саме рок-музика знайшла найбільший відгомін у моїй душі. Я почав цікавитися, знаходити якісь касети, щось переписував, бо придбати було важко, та й грошей не було.  

Людина визначається у час тінейджерства, коли ти вже не дитина, але ще не дорослий,  вибираєш свій шлях, помиляєшся, падаєш, піднімаєшся і йдеш далі.  Вибух самосвідомості в вигляді здобуття незалежності вплинув на мене по-перше тим, що я почав більше цікавитись історією своєї держави, яку ми вже повноцінно називаємо Україною.  Саме у  той час з’явилося усвідомлення спочатку патріотизму як любові до Батьківщини, потім націоналізму як збереження і захисту свого рідного. 

І виходячи з цього  десь з 14 років  я почав плавно створювати свої власні гурти,  заволікати своїх друзів,  намагаючись видавати або кавер, або власний продукт.  В 10-11 класі гімназії у нас був гурт «Тіні забутих предків».  Зверніть  увагу на лінію, що вже тоді почалася вестися.

- Лінія зрозуміла, а що було джерелом?

- Невгамовна зацікавленість. З одного боку була зацікавленість, а з іншого не було чим її вгамувати.  Так, були у школі  уроки української мови та літератури, і доволі якісні, але хотілось більшого, хотілося  дізнатися, що таке Українська повстанська армія, а про те ніхто не казав. В першу чергу  я зіткнувся  з тим, що нема де це дізнатися – це раз, а по-друге – не має в оточені тих людей, які б могли би щось підказати і направити. А щоб зрозуміти, що робити далі, треба розібратися з тим, що було до того. Та нажаль мало хто міг дати змістовну відповідь з різних причин. 

Тоді, в перші  роки незалежності, потрапивши до Києва - серця України, я був розчарований. На величезному ринку Петрівка,  де можливо було придбати все, я на прилавках з книгами нічого не побачив про УПА, а запитуючи, де можна знайти, був  мало не посланий куди подалі.  Знайшовши маленьку брошуру  з поверховою інформацією, був майже щасливий і в той же час розчарований, бо ж сподівання на столицю були більшими.

- На Західну Україну я попав трохи пізніше,  вже після того, як добре поспілкувався з представниками УНА-УНСО в Одесі і не тільки, і з тими хлопцями, що вже повоювали в Придністров’ї  під українськими прапорами, та іншими.

Далі мене тягнуло і несло повноцінно.  В 1999 році ми зі своїм гуртом «Реквієм» вже були в п’ятірці кращих рок-гуртів Одеси.  Завзяті хлопці, яким тоді було по 18-19 років, окриленні таким визнанням, ми пішли вперед, і в 2001 році  з’явився новий гурт з назвою «Південний вітер», що зараз сприймається  дуже символічно. Може не в форматі музики, але це було вже остаточне визначення, що музика буде україномовна, що  обов’язково має бути якійсь соціальний контекст. Взагалі я вважаю, що рок дає багатогранні емоції. Це і відпочинок, і драйв фізичний, і час поміркувати, тобто слухаючи текст, розуміючи про що співається, людина в черговий раз замислюється над проблемами, а може завдяки тій чи інший пісні визначиться з проблемою яка є саме в її житті, в житті її оточуючих.

- Або в цілому в житті країни.

-  Так, або в цілому.  В 2009 році, коли з’явився гурт «Друже музико», деякі пісні, що виконували  на початку, то були ще пісні написані для того гурту, це – «Прип’ять», «Почуття», та інші. 

Саме процес самовдосконалення через самоусвідомлення України і себе в її контексті, можливо, привів до того, що, закінчивши гімназію, пішов в  інститут Ушинського на музично-педагогічний факультет. 

-  Зараз Ви вчитель музичного мистецтва,  педагогічне кредо  якого - «Лиш той учитель, хто живе, як навчає».

- Гімназія - козацька. Кожен наш клас - це загін, який має ім’я видатних українців, переважно  - гетьманів. Розуміючи відповідальність, що лежить на вчителеві, в своїй педагогічній практиці я використовую традиційні і сучасні художньо-педагогічні технології:  інтерактивні, інформаційно-комунікаційні та інші, які урізноманітнюють навчально-виховний процес  і стимулюють мистецько-пізнавальну активність учнів, мотивують їх до творчості.

- А коли і як розпочалася Ваша громадська діяльність?

-  Мій черговий крок до самоусвідомлення і можливість себе проявити, реалізація просвітницької діяльності, як у мене, так і у людей, які до мене приєдналися, почалася, коли  я пішов до «Просвіти» - громадської організації, якій вже сто з гаком років.  Потрапивши туди, за певний час став  Головою «Молодої просвіти», брав участь у різноманітних заходах. Ми зробили аматорський театр, ставили вертепи, ходили по школах, співали, розповідали про історію, культуру, традиції.  На наші вистави збиралась повна зала людей.  

На  18-річчя Незалежності разом з іншими творчими об’єднаннями  зробили перший  фест «Моїй країні 18». Зараз він має назву «Вишиванковий фестиваль», і проводиться також на День Незалежності. 

Ті перші 70 чи 80 людей, що зібралися тоді в вишиванках, то вже був великий прорив. Нам тоді навіть не дозволили одіти Дюка в вишиванку, але ми зробили по-одеські з хитрістю -  придбали на Соборці невеличку фігурку Дюка та намалювали йому вишиванку, і коли після проведення нам вручали нагороди, і всі камери це знімали, я дістав Дюка і сказав: «Ми все ж таки одягли його в вишиванку!» Ця наша боротьба  привела до того, що зараз ми спокійно це робимо. Хотілось всім сепарам «дати по пиці», але й вони нам це пригадували неодноразово, хоча до 2 травня ще було дуже і дуже далеко.  Так поступово, лагідною українізацією ми повертали в українську Одесу українську культуру і  через творчість плекали любов до України в цілому.  

Представники з Західної України казали нам, що здивовані, що таке роблять в Одесі, і що це саме тут є такий відгук. 

Єдино що за часи радянських знищень та репресій багато хто трошечки злякався, чи у когось з’явився ефект меншовартості, коли на людину що розмовляла українською, тикали пальцем. Ми своїм прикладом доводили, що все це мине і ми все переборемо, а зараз бачимо, що так воно і є.

Саме з «Просвіти» вийшла така формація патріотичного позитиву, як гурт «Друже музико». Багато  чого було - важка робота, пошук стилю, пошук  різноманітних інструментів, постійні концерти, виїзди, труднощі, в тому числі  й фінансовий аспект, тому що в перше чергу нас вела ідея, а не думка де б заробити. Коли б я бажав бути лабухом, то вже давно б співав у кращих ресторанах, але я не хочу і ніколи не буду це робити, тому що я вибрав інше життя - велику сцену. Це інший сенс, і  неважливо - «велика сцена» на асфальті перед декількома слухачами, чи в окопі перед  п’ятьма бійцями, чи на Приморському бульварі перед тисячами людей, чи стадіоні перед  десятками тисяч, це неважливо. Для мене все це є велика сцена. Я граю тим людям, які слухають і розуміють. Моя музика ніколи не буде фоном. Може вона не буде ніколи мега-популярною, але завжди вона буде вести вперед тих людей, які відчують та  збагнуть.

- Ви були учасниками Майданів в різних містах країни - на київському Майдані, у Львові, Франківську, та природно, на рідному одеському майдані біля Дюка боролися зі своєю зброєю - зброєю музики та слова, піднімаючи віру у власні дії людей, з якими відстояли у досить складні дні. Зараз  в складі  мистецького об’єднання «Музичний Батальйон» ви  регулярно підтримуєте своїми співами українських військових в районі бойових дій.

-  З самого початку війни велика кількість українських митців прагнули максимально допомогти нашому війську. Тому ми об’єдналися та  проводимо  патріотичні концерти для українських військовослужбовців та місцевих мешканців в районі проведення антитерористичної операції на Сході України. За ці роки  «Музичний батальйон» дав більше 400 концертів.

 Одна з наших останніх на сьогодні пісень - «Молитва бійцям» - написана на основі старовинної козацької молитви, з якою ще запорозькі козаки йшли в бій, просячи Богородицю заступитися і охороняти в битві. Ми зробили цю пісню, перш за все для тих, хто зараз найбільше її потребує.

- Ваша творчість дуже актуально саме зараз.

-  Але як я завжди кажу, ми починали любити Україну ще до того, як це стало мейнстрімом, до того, як це стало модним та популярним.

Довідка «ОВ»

Фольк-рок  гурт «Друже Музико» – це формація патріотичного позитиву з міста Одеса. Колектив є представником стилю «етно-драйв», в основі якого водночас  лежать українська мелодика і драйвовість року, гармонійно поєднуючи якісний рок, мелодійність та народні мотиви, змушуючи прихильників відчути весь спектр емоцій.  

Розпочавши свій творчий шлях у 2009 році, гурт вже за декілька місяців після створення став володарем ІІІ премії у номінації «Акустичний гурт» на фестивалі української авторської пісні «Дикий мед», дипломантом на фестивалі української народної пісні «Серпневий заспів», а у відбірковому  турі «Червоної Рути» зайняв І місце в Одеський області.

 Колектив виконує авторські патріотичні й ліричні співанки та народні пісні у власній колоритній обробці. Багато років він є хедлайнером  більшості українських фестивалів, учасником  міжнародних музичних дійств та календарно-обрядових свят: «Вертеп до Різдва», «Свято Маланки та Василя», «Зелені свята», «Івана-Купало», «Обжинки», у щомісячних «Українських вечорницях», які саме гурт і відродив в своєму місті.

Гурт постійно співпрацює з творчими колективами Одеси та бере участь у творчих акціях, концертах, виставках та інших культурно-мистецько-просвітницьких заходах. Незмінним лідером гурту – від початку і досі є Максим Трубніков.