Вітчизна Моцарта зустріла нас непривітним небом і кволим дрібним дощем. Але навіть похмура погода не позначилася на нашому настрої. Вся група раптом стрепенулася, підбадьорилася, мовби зібралася не на звичайній вулиці, а прибула на виставу до оперного театру. І за нами, і поперед нас низкою йшли туристи. І мені здалося, що в усіх був такий же святковий настрій. Що ж, у поклонінні генієві – всі народи рідня.
Дух Моцарта, який дуже рано пішов із життя (у 35 років), витає тут усюди. Портрет композитора – на книжках і листівках, на скриньках та інших сувенірах. Не кажучи вже про будинок, де він жив, і церкву, де служив. Моцарт не тільки народив безсмертні твори, він змінив життєвий устрій цього взагалі-то провінційного міста, де здавна хазяювали ченці та панувала одноманітність, якщо не сказати монотонність і нудьга. Хоча й раніше цей альпійський край вирізнявся своєю любов’ю до громадських утіх, виділявся веселою вдачею та привітністю своїх жителів. Але Моцарт зробив Зальцбург іншим, він підніс його культуру вище вуличних балаганних вистав із кумедними та хвацькими піснями. Тому сьогодні в міських палацах і парках проходять фестивалі та концерти світового рівня.
Екскурсовод у нас теж був непростий, музикант із російського Єкатеринбурга, що не дуже давно емігрував до Австрії. Високий, спортивний, елегантний… Судячи з усього, підробляє гідом, а от чому – невідомо. Він багато жартував, говорив дотепи й давав поради, де замовити справжню каву, а де просто побігом перекусити, купивши сосиски. Від нього ми довідалися, що мер Зальцбурга їздить на роботу на велосипеді, а найзаможніші дами міста купують ексклюзивний одяг із національним орнаментом, пошитий вручну. Це сьогодні модно. Але коштує недешево, про що він довідався, коли його дружина – учителька теж захотіла справити собі таку обнову. Можливо, тому й доводиться скорим кроком водити туристів від одного пам’ятника до іншого.
У кафе та магазинах Зальбурга черг немає. Та це й зрозуміло: одна склянка чаю тягне майже на три євро, а простенький светрик зі скрипливої синтетики коштує майже дев’яносто. Тому охочих розкуповувати взуття, одяг, косметику ви тут не побачите. До того ж багато хто воліє походити, подивитися на дивні зальцбурзькі пейзажі в передгір’ях Східних Альп.
Завінчує цю красу монастир, немов вирублений зі скель, до речі, понині чинний. Він був і залишається оплотом католицизму в цих краях.
Ніч ми провели в невеличкому австрійському готелі, де нас привітно (на словах) зустрів господар, поскаржившись, що дощ ллє й не перестає. На вулиці сім градусів тепла, а в номері ледь вище – десять. На відміну від чеських, італійських готелів, ми не знайшли тут ані електрочайника, ані фена, ані навіть простої склянки. У нашому двомісному номері був один стілець (!), довелося ділитися. І це при тім, що Австрія – з найблагополучніших країн у Європі, лідерів за доходами на душу населення.
Після досить скромного сніданку ми дружно рвонули до автобуса. Нас чекала сонячна Італія.
Їдь і дивися
Про цю країну можу сказати головне: якщо є змога та час, треба їхати й дивитися. Звідси все починалося… Вже під’їжджаючи до Флоренції, багато хто звернув увагу, що навіть у природи тут особливі барви: небо яскраво-синє, зелень смарагдова. Але згодом серед дерев і чагарників майнуло щось до болю знайоме – будови, схожі з нашими «фазендами». Простенькі будиночки, поквапом складені з «чого хочете». Як нам пояснив керівник групи, так численні мігранти вирішують свої житлові проблеми. У тому, що міста Італії окупували не тільки туристи, але й «гастарбайтери», ми переконалися не раз. На березі річки Арно вони зустріли нас просто під автобусом. Вихідці з різних країн і континентів – індійці, араби, африканці досить наполегливо пропонували купити і яскраві шалі, і жіночі сумки, й іншу галантерейну всячину, яка була просто у нас біля ніг, на картоні. Особисто мене особливо дратували продавці, що хлюпали просто тобі під носом якоюсь зеленуватою емульсією, яка відразу перетворювалася на якусь немудрящу фігурку. Попиту на подібний товар – майже жодного й реалізатори явно невдоволені. Але керівник групи спритно веде нас від стихійного ринку до екскурсовода біля головного флорентійського собору – Санта Марія дель Фіоре (Св. Марія із квіткою). Та й сама Флоренція (у перекладі – Квітуча) стала місцем, де народився великий культурний рух – Відродження. Саме це місто на берегах річки Арно дало світові геніальних творців – Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Джотто, Челліні, Рафаеля та інших. Вони оспівали людину, красу її тіла, натхненність, індивідуальні риси. У цьому переконуєшся, дивлячись на скульптури Давида, Мойсея, на прекрасні мозаїки, які прикрашають куполи соборів, церков. Творіння геніїв тріумфують над часом, вони завжди сучасні. Тому люди їдуть, дивляться та вклоняються їм.
А нас запрошує ще одне дивне місто, цікавинка Італії – Піза. Падаюча вежа, звичайно, вражає, але якщо щиро, в подарункових буклетах і на екрані вона має ефектніший вигляд. Ледь більша шістнадцятиповерхового будинку, не дуже широка, вона помітно нахилилася. Схоже, їй і самій ніяково за свою незвичайну долю, за той гучний ажіотаж, який не припиняється довкола неї. От і ми намагаємося триматися подалі, хоча гід заспокоює нас – учені славно потрудилися й вежі нічого не загрожує. До речі, від них і ще надходять нові ідеї та пропозиції… Гід у Пізі (до речі, всі російськомовні гіди в Італії, як правило, випускники найзначніших радянських вузів – Московського, Ленінградського, Львівського) закінчивши свою оповідь, попросила запитувати. Ось тут співвітчизники не осоромилися, виказавши глибоку ерудицію й освіченість. Питання так і посипалися, та такі, що гідові довелося піднапружитися…
Де не можна було запитувати, а тим більше голосно говорити, сміятися, фотографувати, то це в Сикстинській капелі. Та й хто дозволить собі хіхікати й шепотіти, коли навколо тебе «Страшний Суд» неперевершеного Мікеланджело. Мимоволі здригнешся й замислишся, а що чекає тебе? Потрапиш між обраних чи навпаки, засуджених, і головний суддя Пекла винесе тобі вирок. Видно, так ми влаштовані, що думки про надприродне й таємниче не чужі нікому. Містичний настрій охоплює, мабуть, кожного, хто нудиться в черзі (а це близько години), щоб потрапити до града Ватикана. Нарешті отримано навушники, подолано контроль із металошукачем – і щільний потік рухається сходами нагору. За кілька хвилин ми починаємо огляд чудових колекцій найменшої держави світу. Вона займає площу лише 440 тисяч квадратних метрів, але має все своє. І прапор, і власну монету, і друкований орган, і свою радіостанцію. Не кажучи вже про дипломатичні представництва у багатьох країнах світу.
Але не слід плутати в одне Католицьку церкву і Ватикан. Тим більше, що авторитет самої церкви підірвано ізсередини – про що чули всі. До речі, саме італійський журналіст Джанлуїджи Нуцці написав викривальну книжку після того, як до нього потрапили конфіденційні документи із приватних покоїв понтифіка. Особливий резонанс викликали і справи Ватиканського банку, фінансові операції якого зацікавили римську прокуратуру. Після цього було усунуто його голову. Можна припустити, що ці та інші скандали відіграли не останню роль у відставці Папи Бенедикта XVI. Чи поверне новий Папа Франциск І авторитет Ватиканові та церкві своїми реформами? Багато хто вірить у це, в будь-якому разі перші кроки свідчать про рішучість нового Папи змінити ситуацію в кращий бік, переосмислити суть папської влади. В очах вірян він має скромний вигляд людини, що уникає зайвих витрат і пишних ефектів. До того ж Франциск – прихильник ідеї християнської єдності, що й належало очікувати від колишнього лідера однієї з аргентинських екуменістичних груп.
Але єднання самих вірян особливо проявляється в найсвященнішому місці західного християнства – у соборі Святого Петра. Він теж завжди переповнений відвідувачами, які нерідко стоять пригорнувшись одне до одного. Та це й зрозуміло – самій-одній людині тут просто паморочно. Уперше в житті вона бачить грандіозний простір, сповнений такого багатства мозаїки, ліпнини, статуй.
Тільки висота склепіння над центральним нефом дорівнює висоті п’ятнадцятиповерхового будинку (!). На тлі цієї грандіозної величі видаються просто жалюгідними спроби сфотографувати себе любимого в цьому храмі. Невже така світлина наблизить до Бога? Скоріше, навпаки.
Особисто мені дуже хотілося побувати у Ватиканських гротах. На жаль, не вдалося. Але може це й на краще, не все таємне має ставати явним. Хай ці печери зберігають свої містичні загадки, а ми рушимо туди, де можна споглядати все та всіх.
Площа Св. Петра перед собором (витвір Берніні) збирає всіх, хто побував у Ватикані. Багато хто не гає часу й одразу робить шопінг у прилеглих крамничках. Тут теж працюють чимало наших. У римському метро я розговорилася з молодою жінкою з Івано-Франківська. Працює в крамничці, де продають сувеніри. За її словами, не варто навіть сподіватися, що чоловіки-італійці поступляться місцем жінкам у повнісінькому вагоні. Скоріше так зроблять наші «гастарбайтери», в чому я невдовзі й переконалася. Метро в Римі куди скромніше та бідніше, ніж Київський, Московський метрополітени. Зате люду набивається неміряно, й задуха, тіснява як скрізь у години пік. В Італії, та й в інших країнах Європи, ви не побачите такого пострадянського «гібриду» як «маршрутка». Автобуси, тролейбуси, таксі – будь ласка.
