Італійці, зокрема римляни, надзвичайно уважні й доброзичливі. Схоже, натовпи туристів не зменшили в них вродженої цікавості та бажання допомогти. Особливо якщо ти заблудився, а це не дивина у Вічному місті, де всі кудись поспішають. Одну італійку, досить доглянуту, вміло підфарбовану, ми ламаною російсько-італійською говіркою попросили купити нам проїзний квиток в автоматі. Вона з радістю погодилася. Оскільки виявилася майже нашою землячкою, пенсіонеркою з Миколаєва. Доглядає, за її словами, старого в багатенькій родині. Що змусило її коротати роки на чужині? Що краще – 800 гривень (це її пенсія) чи 1000 євро (це зарплата в Італії)? – так відповіла вона на запитання. Поговорити про все докладніше не вдалося. Незабаром приспів поїзд і, навантажившись ущерть, помчав до Колізею.
Італійські бренди
Перебувати в Римі й не побачити Колізей – такого не буває. Диво римської цивілізації стало вже брендом, завдяки якому ти й сам стаєш учасником історичного процесу. Хоча навряд чи всім припаде до душі розповідь, як гладіатори вбивали один одного на очах у поважної публіки, а знатні матрони в екстазі вітали переможців. А як вам той факт, що за 100 днів на арені Колізею могли знищити 9000 хижих звірів. Полювання на них робило видовище ще кошмарнішим. Усе разом узяте збуджувало войовничий дух глядачів – без цього володарем світу не станеш. Проте, і Колізей не уник занепаду й запустіння. Справа дійшла до того, що він (після землетрусу в XIV столітті) використовувався головним чином як джерело будматеріалів. Мармур та інший цінний камінь розтягався для будівництва інших пам’яток, особливо в добу Відродження. Але й сьогодні руїни амфітеатру не втратили своєї величі і збирають мільйони людей.
Не менш приваблива для туристів і Венеція – кожен знайде тут своє. І любі серцю сувеніри, чи то муранське скло, а чи оливкова олія у скляній пляшечці. І прекрасні кавові крамниці, де кава незрівнянна. І, звичайно ж, славнозвісні венеційські гондоли, які після епідемії чуми (XVII століття) було вирішено фарбувати тільки в чорний колір. Водні прогулянки по каналах недешеві, тому нерідко гондольєри нудьгують в очікуванні клієнтів. Але треба віддати їм належне – тримаються вони з гідністю, нікого не зазивають… Хоча, судячи з усього, це не найпрестижніша професія у Венеції. Зате вона потребує особливої вправності.
…Хвиля хлюпає біля самого входу до старого венеційського будинку, де перший поверх уже незамешканий, а другий скоро звільниться. Вода все прибуває, а населення цього міста убуває. Та й кому захочеться колись побачити все нажите тобою добро під водою… Але Венеція не здається. Та й не допустить людство, щоб хвилі залили місто, що розташувалося на ста островах. Їх сполучають 150 каналів і понад чотириста мостів.
Неповторний і венеційський стиль у мистецтві, архітектурі. Ходити по вузьких вулицях можна годинами, але рано чи пізно все одно знайдеш кафе, де замовляєш піцу. Вона така величезна й така смачна, що можна нагодувати всю родину.
Їжа в Італії справді апетитна й порівняно недорога. Наприклад, порція чудових спагетті або та ж піца коштують близько п’яти євро. Можна знайти й дешевше.
Видно, що наше кафе щільно прилягає до масивного будинку з монументальними скульптурами. Це свого роду атланти на пенсії, вони просто спочивають біля входу. Ніколи не здогадаєтеся, але тут, на гучній площі, переповненій туристами, буквально за сто метрів від Великого каналу причаїлася венеційська… бібліотека!
Кілька кроків – і ти за важенними, немов свинцем налитими, дверима. У прохолодному напівмороку світиться одна-єдина – зелена лампа. За столом – чергова, яка байдужно запитує, що привело мене до храму книги. Пропуска в мене, звичайно, немає, і вона терпляче чекає, поки через величезні вікна розглядаю читацьку залу. Відвідувачів небагато, чоловік із п’ять, переважно жінки похилого віку, що сидять за ноутбуками. Ото й усе. Я не побачила тут того, про що мріяла, – захоплених молодих людей, студентів, школярів, яких не відірвати від книги.
Що діяти з нашими руїнами?
До речі, саме книжки коштують у Європі недешево. В одному з австрійських магазинів я намагалася купити подарунковий двотомник – ціна 45 євро… Поруч – букіністичний відділ, де переважно виставлені радянські видання російською мовою.
Цього ж дня робимо останню програмну зупинку в столиці Австрійської Рів’єри – Клагенфурті. Тут теж чимало наших заробітчан, які трудяться здебільшого в недорогих кафе, маленьких крамничках. Саме місто – приклад того, як можна утримати туриста й заробляти на цьому гроші, не докладаючи особливих зусиль. Потрібно підфарбувати старі будинки, відновити герби на них, навести лад і чистоту. Розбити гарні клумби, засадити їх квітами. Цей благополучний пейзаж ліцензована гід Анна доповнює жахаючими історіями. Наприклад, розповідає про відьму – дружину, яка труїла одного чоловіка за іншим. Ось на цій міській площі, де ми невтомно крутимо головами, її й стратили. Пізніше з’ясувалося, що нещасна жінка абсолютно ні при чім. Просто її чоловіки трудилися на свинцевих копальнях, де й надихалися отруйних парів.
У вільний час ми ще раз покружляли по місту, зазирнувши до деяких магазинів. Ціни скрізь європейські, але потрібно до них готуватися і звикати, раз узято курс на євроінтеграцію. Хоча як на мене, то на «7-му кілометрі» можна вибрати товар кращий і дешевший. До того ж не полишала настирлива думка, що наша Одеса теж має величезну культурну спадщину. Пам’яток історії, містобудування й архітектури у нас чимало. Але чи всі з них можна показати гостям, а тим більше вимогливим туристам? Сльозоточиві дискусії на цю тему тривають, а руїн стає дедалі більше…
Думаю про це, дивлячись, як за вікном миготять невеликі доглянуті садиби – замість високих парканів тут живоплоти з вічнозелених чагарників. А в невеликих сільцях, навіть збираючи дрова на розтопку, господарі намагаються спорудити з них природний декор, дуже гарний на вигляд.
На польсько-українському кордоні нас чекає сюрприз – просять полишити автобус і розкрити всі сумки й валізи. Наркотики шукала моторна собачка, яку ми довго чекали. Багато хто на пронизливому протязі просто оклякнув. Але зігрівала думка, що ми вже майже вдома. Невдовзі за вікном мигнули обриси Львівського вокзалу, де біля головного входу міцна жінка розмахувала мітлою – підмітала… Кращого часу в неї для цього не знайшлося. Крижаний вітер підхоплював паперово-поліетиленове сміття і гнав до прилеглого скверу. Там замурзані маленькі жебрачки займалися своєю справою – випрошували гривню… Приїхали!
