Хтось із мудрих сказав: «Якщо ви хочете залишити про себе нетлінну пам’ять, напишіть книжку». Ці слова згадалися, коли почав читати нову книжку Миколи Кучері «Подвиги героїв – вустами нащадків». А коли закрив останню сторінку, то якось мимоволі зробив висновок про те, що цю книжку цілком можна віднести до тих, які надовго залишаються в пам’яті. Тому що вона відповідає твердженню Анатоля Франса про те, що найкращі книжки ті, які дають найбільше і найрізноманітнішого матеріалу для роздумів.
Як професійний військовик, полковник у відставці Микола Кучеря свого часу виконував обов’язок воїна-інтернаціоналіста в Демократичній Республіці Афганістан. Ті неспокійні, на грані життя й смерті роки, не забудуться ніколи. І зовсім не випадково напередодні 25-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану автор прийшов до читача із книжкою, у якій він сам та інші учасники тієї неоголошеної війни розповідають правду про неї. Без прикрашання і без невиправданого пафосу колишні афганці ведуть розповідь про подвиги своїх бойових побратимів – генералів, офіцерів, молодших командирів і рядових солдатів, про радощі й прикрощі, які довелося пережити. Опубліковані в книжці спогади Героя України голови Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів
С. Червонописького, генерал-лейтенанта М. Бондаренка, полковника Л. Гладченка, полковника у відставці В. Сергачова, підполковника О. Довбенка та інших підтверджують правоту слів командувача 40-ї загальновійськової армії, Героя Радянського Союзу, генерал-полковника Б. Громова: «Твердо впевнений у тому, що все, написане про Афганістан «афганцями», буде з інтересом сприйнято читачем, тому що… усе дихає правдою про нас, про нашу молодь. Пройшовши школу Афганістану, наші солдати принесли із собою усвідомлене почуття бойового братерства, готовність вступити в чесну, відкриту боротьбу з байдужістю і бюрократизмом. Мабуть, ще довго афганські події хвилюватимуть людей, довго болітимуть рани». І правий Микола Кучеря, написавши:
«Историю войн пишут кровью солдат,
печалью и горем людей…
Кто воевал, мне, ей Богу, как брат!
В памяти нашей, в слезах матерей!»
Цінність цієї книжки, на мій погляд, полягає в тому, що поряд зі спогадами учасників афганської війни, правдивими розповідями про них, у ній опубліковані думки дітей, які сьогодні навчаються в школах, ліцеях, вищих навчальних закладах. Вони-то саме й переконують у спадкоємності поколінь, не показної, а справжньої, що йде від душі й серця. Дочка воїна-афганця полковника А. Черниша Наталя пише:
«Про війну в Афганістані я знаю більше, ніж мої однолітки. До мене вона має безпосередній стосунок. Через афганське пекло пройшов мій тато. В Афганістан потрапив, коли йому було всього лише 20 років. Гардез, Кундуз, Хайратон, Кандагар, Кабул… Це далеко не повний перелік населених пунктів, через які проходили маршрути колон. Їх водив щодня, щомісяця лейтенант Черниш.
Найважливіше для мого тата (саме це я чула від нього найчастіше) те, що при його командуванні, у період тих подій, у довіреному йому взводі НЕ ЗАГИНУВ ЖОДЕН СОЛДАТ! Він цим пишається!!! А я пишаюся ним!!!»
Не можна читати без хвилювання рядки, написані внучкою генерал-лейтенанта М. Бондаренка Настею Назарчук, Вадимом Гладченком – онуком полковника Л. Гладченка, учениці 11-го класу Ряснопільської середньої школи Вікторії Онуфрійчук, студентки Одеського міжнародного гуманітарного університету М. Захарової та інших юнаків і дівчат. Вони висловлюють своє ставлення до війни і одностайні в думці, що, на жаль, не вся молодь, чого вже тут душею кривити, однаково ставиться до учасників Великої Вітчизняної та афганської воєн. М. Захарова пише: «У наші дні ставлення до пам’яті загиблих і особливо (те, що ми бачимо) живих, прямо скажемо, нешанобливе. Ветерани заслуговують більшої турботи й більшої уваги. Адже кожен з них – це Людина з великої літери… Вони сміливі, відважні й віддані Батьківщині люди!»
Якщо вивести головну формулу всіх щирих одкровень, які висловили щирими словами діти на прохання автора книжки, то вона уявляється такою: «Дорогі «афганці», не всі однаково розуміють і оцінюють ваш подвиг – яскравий доказ вашої чесності, мужності й солдатської солідарності. Але багато хто пишається вами, тим, що ви не осоромили честь радянського солдата. Честь вам і хвала!»
Підтвердженням справедливості цих пафосних, але за суттю своєю справедливих слів, є й нова книжка ветерана афганської війни, прозаїка і поета, заслуженого працівника культури України Миколи Кучері. На її обкладинці, як заповіт, викарбувані слова: «Щоб ми пам’ятали».
Книжка багато ілюстрована унікальними фотографіями, на яких відображені миті, миті, миті тієї, тепер уже далекої, війни, всепожираюче багаття якої згасло чверть століття тому.
