Перший музичний твір, присвячений Кобзареві, – «Полонез пам’яті Шевченка» – був написаний і виданий в Одесі 1861 року. Першу бібліографію Шевченка видано теж у нашому місті. І перший фільм про нього створено у Південній Пальмірі 1926 року. Режисером був Петро Чардинін.
Одеса в Шевченкіані цікава ще тим, що у нас іще за життя великого Кобзаря продавалися його книжки, портрети. Саме з Одеси в найтяжчий для Тараса Григоровича час – у перші місяці та роки заслання – надходила моральна допомога у вигляді листів, матеріальна допомога: висилали папір, книжки. Сюди приїхали двоє його друзів – спочатку Андрій Лизогуб, а потім княжна Рєпніна.
Коли Шевченко їхав із заслання і не знав, чи дозволять йому жити в Петербурзі, він сказав: якщо йому заборонять бути у столицях, то він би волів жити в Києві, Харкові, Одесі або за кордоном.
Про ці та інші цікаві подробиці з життя та творчості великого сина українського народу ведемо розмову із заслуженим працівником культури, першим заступником голови правління Одеського обласного відділення Українського фонду культури, членом НСЖУ, почесним членом Національної спілки краєзнавців та Одеського товариства колекціонерів Тарасом Максим’юком.
– Тарасе Івановичу, як мені відомо, Ви вже понад п'ятдесят років займаєтеся україністикою. Скажіть, будь ласка, що нового зі спадщини Тараса Григоровича Шевченка з’явилося у Ваших колекціях? Чим Ви приємно здивуєте наших земляків?
– Я приїхав до Одеси сімнадцятирічним хлопцем у шістдесятому році. І через три роки завдяки поетові Валентину Морозу зацікавився українською культурою. До того цікавився античною археологією.
Згодом вийшов на родичів Амвросія Ждахи. Це наш земляк, народився в Ізмаїлі 1885 року. Коли почалася Кримська кампанія, родина Ждахи переїхала до Очакова. Вже потім перебралися вони до Одеси. Амвросій Андрійович почав відвідувати школу мистецтв. І, мабуть, був настільки талановитою людиною, що провчившись у кавалерійському училищі в Єлисаветграді, повертається та закінчує тут курси креслярів і тридцять років працює в Одесі в Земському банку на Садовій. Паралельно з дев’яностих років він ілюструє Шевченка.
– Перші ілюстрації «Кобзаря» зробив Амвросій Ждаха?
– Ні, не перші. Але! Перше видання «Кобзаря» у 1840 році містило вісім творів Шевченка. Прижиттєве видання у шістдесятих роках налічувало трохи більше творів. А наприкінці дев’ятнадцятого століття було видано майже двісті творів. Ждаха, взявши за основу «Кобзар», виданий у Києві десь у середині дев’яностих років, вирішив скомпонувати його комплексно: ілюстрації, заставки, головні букви – усе. Він став першим в історії українського мистецтва художником, який це зробив. Паралельно хотів видати альбом з малюнками, що увійшли до «Кобзаря». У мене є цей план.
Наш меценат Євген Чикаленко із села Перешори (нині Котовського району) мав дати гроші на роботу художника. Але щось не вдалося. Після смерті А. Ждахи частина цих малюнків потрапила до Києва, частина залишилася в Одесі, дещо вдалося віднайти й мені. Можливо, щось зникло взагалі. Зараз небайдужі до цієї справи кияни хочуть видати «Кобзар» в оформленні нашого земляка Ждахи. Я пообіцяв, що допоможу і поділюся всім, що є в мене по цій тематиці.
– Без Одеси Шевченкіана була б…
– Біднішою. Однозначно. Одеса дала Україні дуже багато талановитих людей і культурних явищ. Цікаво, що в нашому місті редакція газети «Одесский вестник» в сімдесятих роках збирала кошти на заснування школи імені Тараса Григоровича в Каневі. Зібрали півтори тисячі рублів – це чимало на той час. Причому гроші давали і українці, і росіяни, і євреї, і болгари. Було видано невелику книжку «Поминки по Шевченку». Зібрані гроші пішли на оновлення могили Шевченка, оскільки школу відкрити не дозволили. Це внесок одеситів різних національностей в українську культуру.
До речі, про внески. Музику до одного з найпопулярніших творів Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий…» написав в Болграді випускник Одеського університету (тоді Новоросійського), вчитель болградської чоловічої гімназії Данило Крижанівський. Наскільки мені відомо, письменник, заслужений журналіст України Іван Нєнов зацікавився цим фактом і планує видати повість.
Теж син степу, Михайло Іванович Жук народився в Каховці у 1883 році. Він був одним із засновників Академії мистецтв у столиці. Восени 1925 року наркомат освіти направляє М. Жука до Одеси проректором політехнікуму мистецтв (наше художнє училище ім. Грекова). Він був не тільки художником, а ще й прозаїком, поетом, дитячим письменником, перекладачем. Ця людина перевезла до Одеси весь свій архів. Спілкувався з усім цвітом української інтелігенції. У Львові він малює родину Грушевських. У Чернігові малює родину Коцюбинських. Він відомий став тим, що найбільше від усіх українських художників зробив портретів своїх сучасників, діячів культури.
В Одесі 1925 року він взяв активну участь у місцевому культурному житті: пише багато статей по виставках і художниках в одеський журнал «Шквал», продовжує писати вірші і друкує їх в журналі «Червоний шлях». В Одесі він виконує два великі портрети Шевченка. Обидва вони у моїй колекції. Один буде виставлений у краєзнавчому музеї на Шевченківській виставці, а другий я віддам на виставку Одеської спілки художників.
– Звичайно, у Ваших колекціях багато матеріалів, серед яких є видання, малюнки видатних і маловідомих людей. Якщо не секрет, скільки приблизно відсотків у них Шевченкіани?
– Приблизно сотня експонатів. А предмети української культури вже давно налічують понад тисячу експонатів.
– Як бути з ними? Як зробити так, щоб люди ознайомилися з тими новинками, що Ви готували для них протягом п’ятдесяти років?
– На початку березня в Музеї степової України Одеського історико-краєзнавчого музею за адресою Ланжеронівська, 24 городяни зможуть побачити виставку. Також я дечим поділюся з Одеським обласним центром української культури.
– Як зробити це знайомство комплексним?
– Для цього потрібне лише приміщення, яке б налічувало приблизно 400 квадратних метрів. Щоб можна було розмістити фонди, виставкову залу тощо.
Ще у дев’яностих роках я придумав для своєї збірки назву, яку не зустрінеш ніде, – «Тарасів дім». У цьому Тарасовому домі може бути все: і Шевченкіана, і Жук, і Ждаха, також можуть входити туди твори російських, єврейських, польських і болгарських авторів. Він може стати об’єднавчим центром, який показав би цікаві, об’ємні, глибокі знахідки.
Маю велику надію, що обласна влада в цій справі допоможе.
