Цій талановитій, із джерельною душею жінці доля подарувала прізвище великого Кобзаря. Шевченко Лідія Єгорівна живе в мальовничому придунайському селі Ліски у Кілійському районі. Вона пише вірші, створила прекрасну колекцію вишивок, яка барвисто ілюструє її вірш «Рушникова Україна», і щедро дарує тепло своєї душі односільчанам. Дивлячись на одухотворене обличчя сільської трудівниці, у якої дуже мелодійна українська мова, ми відчуваємо, що її душа сповнена любові до рідної землі, близьких, світу прекрасного, до якого Лідія Єгорівна прилучає земляків. Українською та російською мовами вона у своїх віршах оспівує «дунайське роздолля, очей моїх привілля» і зізнається, що через усе життя пронесла любов до поезії Тараса Шевченка. Сама Лідія Шевченко виросла на дніпровському березі в Херсонській області, але, як пояснює вона, у цих краях річка тиха, велична, а в знаменитому вірші «Реве та стогне Дніпр широкий...» – інша, яка персоніфікує бунтарську душу народу.
– Як можна не любити поезію Тараса Шевченка!? – емоційно вигукує Лідія Єгорівна. – Я й зараз, на схилі віку, часто перечитую її: вона настільки багатогранна та співуча, що в душі мимоволі починає звучати музика...
– Мажорна?
– Сумна, яка нагадує звук... віолончелі. Так, це дивовижна, чудова музика. У повісті «Музикант» поет написав: «Лише одна душа людини може так плакати і радіти, як співає та плаче цей чудовий інструмент...»
Ця дивовижна жінка з душею, у якій звучить віолончель, і сама не лише радіє, але й сумує у своїх віршах. Її надихають гармонія в душі, любов до спадщини великого українського поета. Не з чуток Лідія Єгорівна знає про красу землі: будучи дипломованим агрономом, вона багато років вирощувала в Кілійському районі рис, піклувалася про родину, займалася рукоділлям. І зараз Лідія Єгорівна Шевченко не лише обробляє землю, плекаючи кожний її шматочок, але й оспівує її, допомагаючи землякам осягнути красу рідного краю.
