В Одеському літературному музеї відзначили 125-річчя від дня народження Анни Ахматової.
З невеликим вступним словом на урочистості в Золотій залі виступила директорка музею Тетяна Ліптуга. Вона, між іншим, сказала, що, попри політичні перипетії, з матеріалами для виставки допомагали російські фахівці. Співробітниця музею Ганна Божко докладно розповідала про експозицію, яку вона готувала до ювілею. Її колега Наталя Римар читала вірші Ахматової. Гості побачили невеликий відеофільм Альони Дацьо-Рассвєтної.
У залі були присутні давні друзі Літературного музею – працівники альманаху «Дерибасовская – Ришельевская». Вони підготували до ювілею свій сюрприз – черговий, 57-й номер видання, в якому надруковано статтю Анатолія Наймана, людину з дуже близького до Анни Ахматової кола, а також роботи Вадима Перельмутера і Людмили Сауленко. Мене зацікавив і дещо побічний сюжет: краєзнавець Олег Губар розповів про Анну Панкеєву. Вірші цієї «іншої Анни», що пішла з життя 1906 року, виявилися несподівано сильними.
Євген Голубовський (до речі, чверть століття тому він підготував унікальне видання «Венок Ахматовой») дуже точно сформулював: Ганна Горенко народилася в Одесі. І свої перші вірші теж написала тут. А Анна Ахматова… народилася трохи пізніше.
Як звичайна дівчина перетворюється на великого поета? Ми починаємо розгадувати цю таємницю, вже піднімаючись по сходах до Золотої зали Літературного музею. По обидва боки – фотоколажі нещодавньої випускниці училища імені Грекова Альони Дацьо-Рассвєтної. Ця невелика виставка названа лаконічно й не без певної загадковості: «Портрети А.». Фотообрази поєднані із графікою. Але головне – у їхньому несподіваному сполученні з рядками віршів!
Художниця читала Ахматову дуже уважно. Знаходячи свої асоціації, «образотворчі рими». Тюльпани і троянди. Лише прочитавши віршовані підписи, розумієш, чому саме ці квіти. Ось навіть якісь тіні пелюсток – і до болю знайомий рядок: «настоящую нежность не спутаешь…» Саме так: ніжність – як легка тінь… Безтілесна, невагома.
Альона Дацьо-Рассвєтна закохана в літературу (явище, на жаль, не надто поширене). Вже встигла виконати роботи, присвячені Марині Цвєтаєвій, Францу Кафці. Остання, до речі, посіла друге місце на міжнародному конкурсі графіки «Тиждень мистецтв у Празі». Серйозний успіх, із яким хочеться повітати.
У колажах і комп’ютерній графіці А. Дацьо-Рассвєтної – несподівані асоціації. Вертикально розташовані рядки віршів… Тут і Петербург, і графічний образ поетеси. А може – все це вписано в її графічний образ?..
Взагалі портретів юної Ахматової на цій невеликій виставці багато. Ось один із них. Спочатку читаєш підпис: «а бледный рот слегка разжат», – а потім бачиш, що рот і справді ледь відкритий. Ми звикли: Ахматова – строга, бліда, зі щільно стиснутими губами. А художниця може обійтися з нею по-свояцьки – зобразити, наприклад, канапу розрізаною на дві частини. Натяк на непростий перебіг особистого життя?.. А. Дацьо-Рассвєтна порушує атмосферу хрестоматійно- нуднуватої благопристойності. Замість ювілейного пошанування вона воліє прочитання. І читаючи, подеколи здатна почути найвищі, найтрагічніші ноти. Чорні гілки дерев. І підпис: «так пел Гамаюн среди черных осенних ветвей».
Драматичні ноти звучать і в її короткому відеофільмі – особливо ближче до фіналу. Образний ряд, – хоча він часом і не зразу зрозумілий, – нарощує почуття тривоги. Цьому сприяє й чудова музика. Віолончель… і раптом –фортепіано. Важкі краплі звуків. Ми бачимо ноти на нотному стані. І звучить голос самої Ахматової – вона читає вірші про музику Шостаковича.
Фінал блискучий. Ось і відповідь на запитання, як стають великим поетом. Беруть на себе всю трагічну вагу часу.
