Приваблює аджарська земля українців
Ще одна загадка людської натури: регулярно скидаємо нами ж обраних лідерів, конфліктуємо один з одним, у результаті втомлюємося самі від себе, але варто опинитися за кордоном, одразу шукаємо своїх. От і наше бліц-відвідування Батумі почалося з візиту до Будинку дружби, що став офіс-базою основних народів, які населяють багатонаціональну столицю Аджарії. На нас, групу українських журналістів, тут чекали ще вчора. Але вантажо-пасажирський пором «Грейфсвальд», який робив свій перший рейс на новій регулярній лінії компанії «Укрферрі» Іллічівськ (Україна) – Констанца (Румунія) – Батумі (Грузія), понад добу не міг підійти до берега через шторм. Чудова земля південно-західної Грузії вабила, але «під ноги» не давалася. Ми знали, що тут на нас чекають не лише краса і щедроти Аджарії, але й співвітчизники-українці.
І, справді, на ґанку нашу делегацію зустрічали дівчата в національних костюмах із традиційними хлібом-сіллю і керівниця місцевих українців Наталя Мірошниченко. Діти, які підготували з цієї нагоди концертну програму, у середині буднього дня навчалися, дорослі члени громади, які очікували нас напередодні, були на роботі.
І все ж таки зустріч вийшла урочистою та щирою. Жарти щодо сусідства Будинку дружби з офісом місцевої служби держбезпеки швидко скінчилися, коли проявився державний рівень підтримки національних меншин у Грузії, у світлі якого навіть наш скромний візит набував статусу значної культурно-політичної події. На зустріч із нами прибули, зокрема, представник Міністерства діаспор країни (у Грузії є таке!) Тамара Гогоберідзе та начальниця відділу освіти і культури міста Батумі Ламзіра Болквадзе. Колись розхоже словосполучення «мир і дружба» у вустах грузинських жінок, які знають ціну і тому, й другому, звучало особливо вагомо. Згадалося, як у Констанці ділова та чарівна пані Емілія, одна з керівників найбільшого чорноморського порту, довірливо говорила мені, як вони вболівають за нас: «Ніколи б не подумала, що таке може статися в Україні!».
А що ж повинні відчувати українці, які живуть далеко від дому?! Останні події змусили кожного визначитися з тим, хто він є, говорила нам в Батумі Наталя Мірошниченко. «Ми хочемо миру» – на різні лади звучало з вуст учасників зустрічі, кричало з дитячих малюнків, що демонструвалися в холі. Наталя Михайлівна читала власні вірші. Вона – вчителька. Ще недавно викладала російську мову та літературу в місцевій школі. Зараз навчає української батумських дітей українського походження в недільній школі.
Робота громадська, як і вся національно-культурна діяльність Будинку дружби. Він як прихисток для численних діаспор (а тут є, зокрема, вірмени, азербайджанці, росіяни, греки, німці) постав у 2007 році. На той час українська організація, що поєднує 700 чоловік (усього в Батумі мешкає понад вісімсот українців), вже два роки як існувала. У Будинку дружби в неї власна кімната, оформлена в «державницько»-фольклорному дусі. Усе зворушливо саморобне, виготовлене переважно дитячими руками або подароване гостями. Організація батумських українців потребує української національної символіки, підручників та методичних посібників, роздавального матеріалу, портретів українських історичних особистостей, діячів культури.
І все ж таки тут прагнуть вивчати та зберігати українські традиції, обряди. В особливій ціні вишиванки. Наталі Михайлівні син привіз її з… Бразилії. Але й Україна не залишає без уваги своїх співвітчизників в Аджарії. Приїздять наші артисти, розповідає Наталя Мірошниченко, дають концерти. Нещодавно майстри петриківського розпису провели в Батумі майстер-клас, продемонстрували зразки цього унікального національного мистецтва. Біля місцевих пам'ятників, як висловилася Наталя Михайлівна, «Лесі і Тарасу» провадять конкурси дитячого малюнка. Завтра тут відзначатимуть День української писемності та мови. Але нам, через наш чорноморський прес-круїз, здався особливо цікавим захід, який готується українським «сектором» Будинку дружби, за назвою «Синє море». Можливо, свою роль у цьому зіграє і добірка «Моряка України», яку передав батумській організації редактор відомої газети Анатолій Венгрук.
Як потрапили українці на це чорноморське узбережжя, до якого впритул підступають гори Кавказу? Ілюстрацією може служити сама Наталя Мірошниченко з родиною. Чоловік Наталі – українець, хоча народився в Батумі, куди його діди переїхали з Харкова у роки Голодомору. За радянських часів було багато змішаних шлюбів, у результаті яких в Грузії виявилося чимало росіян та українців. І тенденція ця, судячи з усього, зберігається. Невістка Наталі Михайлівни на ім’я Мері походить із такої російсько-грузинської родини. Тепер в неї українське прізвище, і вона зустрічала нас у Будинку дружби від імені української діаспори Батумі.
У наші дні процес цей не лише не припинився, але, здається, навіть пожвавішав. У Батумі з'явилися біженці з Донецька та регіону воєнних дій. У родин проблема: восьмеро дітей не мають документів, і їх не приймають до місцевої школи. Українське товариство Батумі, розповідала Наталя Мірошниченко, теж занепокоїлося цією ситуацією.
Своєю чергою, Україна виділяє місця у своїх вузах для молодих співвітчизників, які мають статус закордонного українця (зараз у Батумі таких 25 чоловік). Троє з них за квотою цього року почали навчання на історичній батьківщині. До речі, красуня Лоліта з апарату грузинського уряду, що супроводжувала нас, одержала спеціальність психолога в Житомирі. Однак свої плани на продовження освіти пов'язує з Європою…
Але, схоже, на нашій батьківщині поки що переважають відцентрові сили. На «Грейфсвальді» ми зустріли людей, які залишають Україну. Моряк-підпрапорник, одесит російсько-вірменського походження, перевіз до Батумі свою родину, і тепер їде сам. Літня менгрелка, у якої в Одесі могили батьків, чоловіка та сина, розривається між Перлиною біля моря та рідним шматочком грузинської землі, де живе її численна рідня. Чоловік явно кавказької крові вирвався з Луганська і тепер переймається, як там його бабуся-сусідка, яку він при обстрілах зносив з верхнього поверху до підвалу і піднімав до квартири…
Але деякі йшли з нами з Батумі в Україну. 39-річний киянин із грузинською кров'ю за усієї своєї критичної налаштованості стосовно того, що відбувається вдома, повертався в Україну, де в нього родина і налагоджений бізнес. Його одноплемінник теж ішов з Батумі, щоб потрапити до Донецька. Там він тримав ринок, має будинок. Родину вивіз, а сам повертається до Донецька, щоб завершити якісь справи. Росію та її Президента лає на чому світ стоїть. Притому, що ще недавно був місцевим депутатом-регіоналом. Має власність у Києві і тепер має намір придбати в Батумі, не багато не мало, готель…
Справді, кому війна, а кому мати рідна. І тих, хто кинувся нині на інший бік Чорного моря (у пошуках чи то притулку, чи то кращої долі), судячи з усього, стає усе більше. Лише цього року, повідомив нам на прес-конференції мер Батумі Георгій Єрмаков, 80 відсотків реалізованого в місті житла придбали українці (квадратний метр площі в гарному районі коштує 500 – 600 доларів).
Ми ж поверталися додому з ностальгійним почуттям, посиленим тією любов'ю до України, яку ми відчули у батумських співвітчизників. Мабуть, і справді кров – не водиця.
