– А я б навчила вас: нездібних немає!
Рішучість, з якою моя нова знайома обстоює переді мною мої ж творчі можливості, виявляла в ній людину зрілу, упевнену у собі, і в той же час палку, експансивну. Ми знайомі всього кілька хвилин, а я вже розповіла їй про те, що досить довго в моєму житті тривав період, коли з усіх здібностей, яких я позбавлена, особливо гостро відчувала своє невміння малювати, творити на полотні, папері. У відповідь на зізнання і прозвучала репліка, з якої почалася ця стаття.
Потім з’ясувалося, що Хмелевська не лише декларує спроможність кожного опанувати ази образотворчого мистецтва, але й сама допомагає в цьому дітям у своєму Великому Дальнику. Випускниця худграфу Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського, вона за три із лишком роки тому створила тут творчу студію «Казка». Великий Дальник – чималий населений пункт під Одесою, але не має ні музичної, ні художньої школи. «Казка» почасти заповнює цю програму.
Але недостатньо, вважає Хмелевська, яка одна навчає дітей різного віку (починаючи з неповних трьох років) і ліпити, і малювати, й майструвати… Зараз у «Казці» опановують популярну нині техніку декупажу. Наталі хотілося б, щоб юні земляки – її власні діти та їхні однолітки – навчалися вдома ще музиці, танцю, театральному мистецтву, краєзнавству, народним ремеслам, зрештою, етикету і гарним манерам. А цього не зробиш у малюсінькій кімнатці при сільському Будинку культури. Хоча вдячна й за це (місцева влада не відвертається від її дітища), але мріє про повноцінний Центр духовно-естетичного розвитку, куди, як і до «Казки», усім був би відкритий шлях. Жодного добору – кожний талановитий! Показати і довести це допомагає такий дивовижний жанр як монотипія. Техніка цього виду естампу полягає в тому, що на ідеально гладку поверхню від руки наносяться фарби, накладається папір – відбиток, який вийшов на ньому, є шуканим зображенням. Воно – єдине, унікальне. Таким же унікальним буде й сприйняття зображення: кожний побачить у ньому щось своє, і щоразу – різне. Невипадково техніку монотипії здавна (а зародилося це мистецтво в Італії в XVII сторіччі) використовують у психології й педагогіці для розвитку уяви у дітей.
Ми, учасники прес-туру, організованого СК «Укрферрі» із нагоди відкриття поромної лінії Іллічівськ (Україна) – Констанца (Румунія) – Батумі (Грузія), по черзі «занурювалися» у Наталін ноутбук, щоб подивитися її монотипії. Особисто мене вразив «Казковий ліс». Не вірилося, що з випадкового збігу ліній і плям народилося виразне, хоча й стилізоване, зображення лежачого лося. Але ще більше вразило те, що авторка картини, зі свого боку, подивувалася моєму баченню…
Але, як її не трактувати, композиція чудова. Мабуть, у редакції журналу «Мистецькі грані» теж так вважають, якщо винесли її на обкладинку свого четвертого номера. А всередині, на кольоровому розвороті, – інші роботи Хмелевської, навіть у звичайному журнальному вигляді, вони дають уявлення про чарівне мистецтво монотипії. А вже в наступному номері щомісячника «з питань мистецтва» представлені пейзажі Наталі Хмелевської разом з її віршами. То ж художниця вміє не лише бачити, але й відображувати побачене мовою поезії.
Вояж – джерело зорових і духовних вражень. Земля, море й небо. Вечір як перехід від дня до ночі. Судно як тендітний шматочок тверді у бурхливій водній стихії. Нарешті, портові міста, що живуть на крайці землі й води. Їх Хмелевській доведеться зображувати в нічну пору, оскільки й до Констанци (з причин організаційного характеру), і до Батумі (через шторм) ми потрапили увечері і бачили їх у місячному та штучному освітленні. Але так навіть краще: адже художник любить суміжні стани, розмиті зображення, що дають волю фантазії (виставка Наталі Хмелевської називалася «Ілюзія простору»).
…Так вийшло, що з Іллічівська, куди з Батумі прийшов пором «Грейфсвальд», ми з Наталею теж їхали разом. Вона хвилювалася про дітей – і про доньку із сином, і про своїх вихованців. Як вони там? Як розповісти їм про побачене? Як його зобразити? Щоб привести кожного до його неповторного казкового лісу.
