Символічність при бажанні можна побачити в усьому. Але пройдіться по об’єктах, що на території Ізмаїльської фортеці, на дунайській кручі! Хіба їхнє сусідство не символічне? Храм, музей, навчальні заклади, – нарешті, пляж… Монастир, Діорама здобуття турецької фортеці суворовськими військами, навчальний центр пароплавства… Тут люди можуть і про душу подумати, і іспити скласти, і підвищити культурний рівень, і занурити своє тлінне тіло у води великої ріки… Чудовий, що й казати, куточок міста!
Релігійність – справа особиста, можна сказати, інтимна. Коли вона стає публічною, показною, це пригнічує й дратує. Проходячи повз храм до річки, бачу: під’їхав розкішний автомобіль, виходять двоє – він і вона. Дама виряджена, як на світську тусовку. Некоректно якось, мені здається. Та й навіщо в авті просто до воріт монастиря? Мають же бути місця, куди ходять пішки! Згадаймо мандрівних апостолів, прочан… Або от у Висоцького:
И ни церковь, ни кабак –
Ничего не свято.
Эх, ребята, все не так,
Все не так, ребята!
Не скромно це, не по-християнськи, – рушаючи на молитву, при нашій соціальній нерівності, підкреслювати свою успішність. А от цигарку загасити, проходячи повз Боже місце, треба неодмінно. Що я, як завжди, і зроблю.
