Література повинна давати моральні надбання. Ці слова відомого літературознавця, доктора філологічних наук Бориса Андрійовича Леонова, почуті на семінарі молодих письменників, згадалися, коли прочитав нову книжку віршів Євгена Івановича Ізотова «Пламя костра», нещодавно випущену у світ видавництвом «Фотосинтетика». Вони акумулюють у собі потік тих почуттів, які визначаються змістом внутрішнього, духовного життя автора. Євген Ізотов виражає їх силою свого поетичного хисту, пам’ятаючи про те, що, за Шекспіром, «найкраще – прямо і просто сказане слово».
Основні теми й мотиви його поезії – любов і дружба, краса й неповторність рідної землі, оспіваної знаменитими курськими солов'ями, романтика морських і океанських походів, перипетії нашого сьогоднішнього буття, що несе на собі тягар бездарності тимчасових правителів від політики.
На відміну від літературних «аристократів», що нині розплодилися й естетствують, намагаючись зі своїм словесним кривлянням стати «законодавцями моди», Євген Ізотов логічно послідовно викладає думку, пробивається до нашої уваги через довірчість інтонації вірша, щоб особистісне, потаємне автора було сприйнято читачем як своє – таке, що хвилює, лікує, надихає, підносить над сірою щоденністю. І тому сприймаєш як даність образ:
А на ветке листок одинокий
На замерзшую душу похож…
Сприймається цей образ дивовижним і сповненим почуттів, як і «вечер, сотканный из звезд», і те, як «лунно гроздья красные калины освещают низкий палисад», а «в раздетом лесу одиноко калина алеет» і «плачут радостно крыши в апреле»…
Знайомство з новою книжкою Ізотова підтверджує, що він поет самобутній, має власний літературний голос, поетизує, на перший погляд, повсякденне, але таке, що наштовхує на пошук невловимого, скороминущого й навіть ілюзорного. Ну, скажімо, чи можливо хвилю до серця пригорнути? Міркуючи прозаїчно, з розрахунком, – звичайно ж, не можна. Але прочитавши чотири рядки поета, мимоволі віриш, що це можливо, якщо навіть ти сам, як Ізотов, не борознив моря й океани в літню спеку й зимові морози, у бурі й шторми:
Петляет к морю
пыльная дорога
И хочется сейчас мне одного:
Волну рукою
ласково потрогать,
Прижать к груди,
как друга своего.
Читач знайде у віршах і ефектні, своєрідні закінчення, помітні афоризми, пам'ятні порівняння. Безперечно, на мій погляд, не всі вірші рівнозначні й за змістовою насиченістю, і за літературною обробкою, що дає нагоду авторові до вдосконалювання, а досконалості, як відомо, немає межі.
Поет пише свою долю й міркує про особисте: «В чем сущность состоит добра и зла, о смысле жизни и своей дороге, что вкривь и вкось Судьбу пересекла». Усім, що наболіло на серці й осіло в душі за багато років, автор ділиться із читачем, даючи кожному з нас предметну нагоду задуматися про своє життя, про своє місце в суспільстві, про здатність сприймати світ у всьому його розмаїтті. І це йому вдалося – з його занепокоєнням, непосидючістю та природженою потребою до мандрівок:
Слышны стоны и всхлипы
промокшей земли,
И размазаны тучами
краски заката.
Но как прежде на рейде
гудят корабли,
И как прежде меня
приглашают куда-то…
Прочитавши ці рядки, я подумав про те, що автор не випадково назвав книжку «Пламя костра». У нього є чималий запас сил і задумів для творчого горіння. І читач, наслідуючи поета, з готовністю повторить його рядки на дорогах своєї Долі:
Радуюсь я в небе
солнцу ясному,
Льнут ко мне цветы
и льнет трава.
И шепчу святые
и прекрасные
Древние молитвы и слова.
