Якось чудового літнього ранку прокинулась маленька Росинка і позіхнула:
– Ах, яке чудове Сонечко! Час вставати.
Вона стрибнула з пелюстки Дзвіночків на тоненьку стеблинку Фіалочки, а з пелюстки Фіалочки – на тоненьку стеблину Пирію і, ніби на санчатах, сковзнула на землю.
– Ой, як весело!
І тут вона почула, що хтось плаче. Озирнувшись, побачила квітку невимовної краси, пелюстки якої переливалися всіма кольорами веселки. Її хотілося гладити руками, тулитися до неї обличчям і дивитися, як її пестить Вітер, і квітка хитає своєю чарівною голівкою на всі боки. Усміхалася до Сонечка, яке лагідно їй пригрівало, ніби оберігало.
Але червоній Мальві було дуже жарко.
– Допоможіть! Допоможіть, – благала вона тихо, щоб не почули її сусідки, які заздро шепотіли між собою: «Яка гарна!»
– Що трапилось? – запитала Росинка.
– Та ось Сонечко хотіло мене потішити і сильно пригріло. Дуже хочеться пити…
Росинка довго не вагалася. Вона розділилася на декілька краплинок, а одну з них дала випити красивій Мальві.
– Дякую тобі, моя малесенька рятівнице.
У відповідь Росинка тільки посміхнулася.
– А хто ж ти?
– Я – Росинка-Веселинка,
Що струмки вітає дзвінко,
Де купається блакить –
Разом будемо дружить.
Аж гульк, наче з-під землі з’явився дядько Подорожник:
– Моє вітання, Росинко! Чи далеко мандруєш?
– Та, вирішила прогулятися, набридло сидіти на одному місці.
– Добре тобі, а ось я та мої сусіди все життя живемо в саду і далі ніде не були.
Тут в розмову втрутився поважний дядько Піон:
– Господи, яка сьогодні спека! Нема чим дихнути, пити хочеться, а вам ще якісь мандри на думці.
– Як вам зарадити? Як розвеселити?
– Як ти нам допоможеш? – пробурмотів невдоволений оранжевий Балабан.
– Справді, як? – втрутилися в розмову різнокольорові Гладіолуси, – адже ти така маленька. Яка з тебе помічниця?
Дуже образилася Росинка на квіти, що росли в саду. Та все ж таки здогадалася, як можна втішити своїх друзів. Росинка швиденько опинилася на Ромашці, що стояла на самісінькому осонні.
– Вибач, – промовила Росинка, – я ненадовго.
Вона вмостилася на серединці голівки і через якусь мить гаряче Сонечко перетворило її на легесеньку, малесеньку-премалесеньку хмариночку, яка хутко зникла з очей мешканців саду.
– Тільки була з нами і ось – нема, промовив дядько Ірис.
Та через деяку мить не небі з’явилася тіточка Хмара, з якої весело задзвеніли прохолодні подружки-краплинки.
– Ось і я повернулася! – промовила малесенька Росиночка, – принесла вам трішечки прохолодної та свіжої водиці.
Але в той час Росинку вже ніхто не бачив і не чув. Усі жителі саду були зайняті своїми справами. Того дня сад ніби ожив і став ще красивіший, ніж був. Квіти запахтіли. Вони посміхалися одне одному…
Найбільше раділа Росинка, що допомогла, зуміла зробити приємне мешканцям саду. Всім стало відомо, що малесенька Росиночка може принести велику користь.
Тоді Росинка по листочках, по стебельцях дісталася до червоної Мальви, розкидала на її пелюстки свої малесенькі краплиночки, а сама зручненько вмостилася у м’якеньке мальвове ліжечко, зажмурила очки і подалася в нові пригоди по снах.
