Певно, нині важко знайти популярнішу українську поетесу, ніж Ліна Костенко. Вона має справжню армію прихильників завдяки своїм чудовим творам – як поетичним, так і прозовим. А дехто надає перевагу її перекладам, особливо зі спадщини польських і чеських поетів. А загалом письменницю поважають за громадянську позицію! Несхильну, безкомпромісну, тверду, ще з часів славетного шістдесятництва – і до сьогодення.
В ці березневі дні їй виповнилося, – аж важко збагнути, – 85! А збагнути важко, бо в одній з нещодавніх її збірок «Триста поезій» тексти сповнені незнищенної сили життя, почуттів, любові, людяності. Ні, не «солодкої лірики», а справжнього нештучного життя – «молодого та непродажного», як колись писав Є. Євтушенко.
Народилася Ліна Василівна Костенко 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині, в учительській сім’ї. Батьки змалечку прищеплювали дитині високі етичні принципи та естетичні смаки. Крізь усе життя вона пронесла образ батька – Василя Костенка, поліглота-самородка (знав 12 мов), педагога від Бога, який у разі потреби кваліфіковано викладав майже всі предмети, які читалися у школі.
У 1936 р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу, відвідувала літературну студію при журналі «Дніпро», редактором якого був Андрій Малишко. А в роботі престижної літературної студії при Спілці письменників України вона брала участь уже у повоєнні роки. Її запам’ятали, зокрема, через незвичайну, аристократичну красу. Але передусім, звісно, – через вірші, в яких були оригінальний погляд на світ і майстерне поетичне слово. Вперше поезії Ліни Костенко були опубліковані 1946 року.
Поетеса вступила до Київського педагогічного інституту ім. М. Горького (нині педагогічний університет ім. М. Драгоманова), але облишивши навчання там, поїхала до Московського літературного інституту ім. М. Горького, який закінчила в 1956-му. Наступного року вийшла перша книжка її поезій – «Проміння землі», згодом, у 1958-му, – збірка «Вітрила», у 1961-му – «Мандрівки серця». А от «Зоряний інтеграл» та «Княжа гора» не вийшли друком через цензурну заборону.
Так почалося майже п'ятнадцятилітнє замовчування Ліни Костенко як митця. Це був сумний період. Але, попри все, вона писала. Не зламалася, не зневірилася, а шліфувала поетичне слово.
У 1969 р. Осип Зінкевич (відомий український літературознавець і видавець, який тоді мешкав у США і викладав у Балтиморському університеті) видав зібрання «Поезії», до якого ввійшло все найкраще, створене на той час поетесою, зокрема вірші, що поширювалися у «самвидаві».
У 1977 р. Ліна Костенко повертається в офіційне літературне життя України. Виходять друком і миттєво стають популярними збірка «Над берегами вічної ріки» (1977 р.), роман у віршах «Маруся Чурай» (1979 р.). Потім були опубліковані збірки «Неповторність» (1980 р.) і «Сад нетанучих скульптур» (1987 р.), роман у віршах «Берестечко» (1999 р.).
До письменниці приходить офіційне визнання: за роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» вона отримує Державну премію України імені Т. Г. Шевченка; за книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 року було присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. У 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко своєю найвищою відзнакою – медаллю Святого Володимира. У 2000 р. вона стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги. Також її нагороджено Почесною відзнакою Президента України, орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. Та найголовніше визнання – читацьке.
Твори Ліни Костенко часто замовляють користувачі Одеської національної наукової бібліотеки ім. М. Горького (впевнена, що не тільки «горьківки»!). Ми, бібліотекарі, вирішили створити електронну виставку до 85-річчя від дня народження письменниці. Експозицію можна переглянути (і, що не менш важливо, використати в роботі) на бібліотечному сайті http://odnb.odessa.ua/ Що, безумовно, не виключає спілкування із «живою» книгою в бібліотеці.
