На замовлення Держкомітету телебачення та радіомовлення України, у межах програми «Українська книга», редакційно-видавнича фірма «Прес-кур'єр» випустила у світ книжку «Життя та смерть Редактора. Книга пам'яті Бориса Дерев’янка».
Життя редактора «Вечірньої Одеси» урвалося 11 серпня 1997 року. По дорозі на роботу він був застрелений найманим убивцею. Судовий розгляд почався 11 листопада 1998 року і тривав до 19 березня 1999 року. То був перший випадок, коли вбивство пов'язали із професійною діяльністю журналіста. До довічного ув’язнення був засуджений Олександр Глек.
Як відзначила укладачка видання, нинішній редактор газети Лариса Бурчо, Борис Федорович завжди тримав жорстку громадянську позицію, залишався на стороні правди, до кінця обстоюючи інтереси незаслужено скривджених і покараних. Звичайно, подобалося це не всім. Лариса Бурчо наводить досить красномовний витяг із щоденника Дерев’янка: «У мене в цьому місті стільки ворогів, скільки є в ньому дурнів, ницих людей, негідників, чинуш, тупих, войовничої бездарності, фальші, користолюбства, національної обмеженості, самовдоволення, інтриганства, нахабства, продажності, чванства…».
З моменту створення «Вечірки» непросто будувалися відносини Бориса Федоровича і з колегами. Адже вже тоді починала зароджуватися досить небезпечна тенденція зрощування влади і ЗМІ, про яку ще 1997 року Дерев’янко написав у щоденнику таке: «Зерно свободи, кинуте на непідготовлений для нього ґрунт, може виродити на світ мутантів. Слово – досить потужна зброя, але, як будь-яка зброя, воно може використовуватися як на добро, так і на зло. Ним можна захистити злочинців і брехунів, і водночас ним можна скористатися як обушком, опускаючи його на голови неугодних… ЗМІ сьогодні досить успішно використовують у своїх інтересах різні фінансово-політичні угруповання. На жаль, ця тенденція характерна для більшості держав, що виникли на руїнах Радянського Союзу. Хто не знає про існування «газетних кілерів», готових за пристойну винагороду знищити політичних опонентів або ділових конкурентів. Їхніми послугами останнім часом починають користуватися все частіше й частіше… І це не може не насторожувати. У нас є шанс опинитися на початку необоротного процесу деінтелектуалізації засобів масової інформації, а разом з ними й деінтелектуалізації суспільства».
У книжці є пронизливі міркування Валерія Барановського про неминучість самотності особистостей такого рівня, як Борис Федорович. Колишній мер Одеси Руслан Боделан згадує, як за півроку до трагедії Дерев’янко ділився з ним своїми побоюваннями. Але на пропозицію про виділення охорони лише відмахнувся: мовляв, від долі не втечеш.
Багато питань залишає й докладна розповідь про перебіг розслідування вбивства Бориса Федоровича. Тоді громадським обвинувачувачем на суді виступив співробітник «Вечірньої Одеси» Юрій Іванов. Він був фактично єдиним журналістом, який ознайомився з усіма без винятку матеріалами цієї справи й написав клопотання про повернення його на додаткове розслідування. На думку Юрія Іванова, представлені слідством докази не давали можливості зробити однозначний висновок про те, хто замовив і хто саме виконав це вбивство.
Лариса Бурчо пише про знайдену тоді в столі редактора після його вбивства статтю «Кримінальні авторитети рвуться до влади». У ній було названо цілком конкретні прізвища відомих у місті людей, перелічено факти допущених ними зловживань і ниті, які виводять на ті самі «авторитети», що рвуться до влади із кримінального світу. Але ніхто з названих у статті у справі допитаний так і не був. Не розроблялися слідством і 56 критичних статей самого Дерев’янка та журналістів «Вечірки», спочатку добраних слідчими. Усе це й давало колективу редакції підставу робити висновок про те, що справа належним чином не розслідувана.
Наприкінці 2001 року покінчив життя самогубством (за офіційною версією – застрелився на могилі матері) Юрій Іванов. Усі сумніви працівників редакції щодо того, чи була ця смерть насправді самогубством, правоохоронні органи проігнорували. Кримінальну справу не порушували, тіло піддали кремації. Немає людини – немає проблеми.
До чергової спроби привернути увагу до розслідування справи Дерев’янка працівники редакції вдалися 2005 року, на прес-конференції, присвяченій 100 дням перебування на посаді Президента України Віктора Ющенка. Оскільки на таких заходах представникам регіональних ЗМІ пробитися до мікрофона є справою практично нездійсненною, Дора Дукова написала своє запитання на аркуші з блокнота й передала його до президії разом із публікаціями про справу Дерев’янка та текстом звернення колективу редакції до Верховного Суду України.
Уже наступного дня до «Вечірки» передзвонили із прес-служби Президента і запропонували надіслати юриста для розмови про те, що треба робити далі. Редакція, звичайно ж, відрядила до Києва свого юрисконсульта.
Але, на жаль... Розмова звелася до того, що «не можна Президентові подавати запитання на аркуші з блокнота в клітинку, а для того, щоб справа зрушила з місця, треба, щоб про це офіційно, у відповідній формі й на відповідних бланках, поклопоталися губернатор області, мер Одеси і бодай кілька народних депутатів, бажано – голів профільних комісій ВР. Ну й колектив редакції може своє клопотання надіслати, офіційне».
У зв'язку із цим згадався геніальний вислів театрального педагога Михайла Чехова про те, що найбільша небезпека, яка існує в сучасному світі, – це підміна справжніх смислів гаданими. Тому й листок у клітинку поки що виявляється важливішим за встановлення справедливості у справі вбивства Бориса Федоровича Дерев’янка. Коментарі, як то кажуть, зайві…
